Хмельниччина — не виняток. Хоча з початку війни вона, як і вся Україна, пережила бомбардування і сотні повітряних тривог, проте вважається тиловою. Її фронт — це забезпечення житлом, одягом, харчами біженців. Це цілодобова праця волонтерів. Це робота всіх галузей, які підтримують нашу економіку.

Переважна більшість жителів краю залишаються у своїх домівках, але про комфорт мало хто думає. Головне завдання — вижити та перемогти. Таким воно визначене для кожної родини та для влади, котра мусить організовувати та підтримувати життя Хмельниччини в надто складні часи.

Наскільки це вдається, ми розпитали у начальника Хмельницької обласної військової адміністрації Сергія Гамалія (на знімку).

— Війна триває, та українці вірять, що ми обов’язково відбудуємо наші зруйновані міста і села, відновимо знищену інфраструктуру, збудуємо прекрасну країну майбутнього. Та це буде потім, після Перемоги. А жити треба тут і тепер. Як? Яким коштом? На що розраховувати?

— Це непрості запитання. Насамперед тому, що важко будувати стратегічні плани, коли невідомо, що може трапитись наступного дня. І навіть наступної миті. Це — війна.

Але й в хаосі жити та перемагати неможливо. Тому треба твердо знати, на чому важливо сконцентруватись саме тепер. А таких завдань — не перелічити. Вони виникали буквально з перших годин війни.

Пригадую, як після першого шоку від нападу, буквально одразу почали працювати всі — і влада на місцях, і волонтери, і просто місцеві жителі. Одразу на багатьох вулицях з’явились протитанкові їжаки, виросли захисні споруди і КПП, ми почали рити захисні траншеї по периметру області... Ніхто ж не знав, якими темпами просуватиметься ворог, але всі були готові боронити свою землю.

Не можу не згадати й те, як у перші дні ми ледь не опинились у транспортному колапсі через небачений пасажиропотік. Однієї ночі на залізничному вокзалі зупинились потяги з біженцями, і ми отримали повідомлення зі Львова, що там більше не можуть прийняти людей — все переповнене. Нажахані, розгублені, вони опинились на хмельницькому пероні. Й тоді я звернувся до наших очільників населених пунктів і територіальних громад із проханням допомогти. Ніхто не відмовив. Направили транспорт, підшукали місця для ночівлі, організовували пункти прийому...

Через Хмельниччину пройшли сотні тисяч, а, можливо, і мільйони транзитних переселенців. Залишилось у нас 156 тисяч людей. Це понад десять відсотків від загальної кількості мешканців краю. І за цим показником Хмельниччина відстала хіба що тільки від Львова.

Демографія змінюється на очах. Хтось поїхав далі на захід, хтось повертається додому. Але чимало переселенців, вірогідно, залишиться у нас назавжди. І область дбатиме про роботу і житло для них.

— Багато йдеться про те, що держава допоможе відбудувати зруйноване житло. А от як буде на Хмельниччині, де руйнувань немає, а людей без осель суттєво додалось.

— Вже є така ідея, щоб побудувати для переселенців помешкання у нас. Але надати їх в тимчасове користування. А потім, коли люди все-таки захочуть повернутись додому, ці квартири можна буде передати нашим військовим.

— Але на таке масштабне будівництво потрібні чималі кошти. Де їх братимуть наші громади?

— Тут один вихід — потрібно всім налаштовуватись на важку працю і заробляти кошти. Люди, керівники підприємств, очільники громад це розуміють. Підтвердженням тому лише кілька цифр: зараз ми маємо перевиконання обласного бюджету на 51 мільйон гривень, а територіальні громади перевиконали план своїх фінансових надходжень на 242 мільйони гривень.

В мирний час ми могли б говорити, що кошти підуть на облаштування комфортнішого життя мешканців нашого краю. Але зараз про це доведеться забути. Витрачати гроші є на що.

За бюджетні кошти завжди йшли суперечки — кожен хотів отримати якомога більше. Та от що цікаво: тепер спостерігається картина, коли всі намагаються підтримати один одного. І в бюджетних процесах так само. Скажімо, до нас переїхало вже майже пів сотні підприємств з інших областей. Дванадцять із них почали працювати. Раніше кожна територіальна громада, де вони діють, намагалася б отримати до своєї скарбниці сплачені ними податки. Але тепер ми пропонуємо, аби ці підприємства сплачували кошти в бюджети тих населених пунктів, звідки вони приїхали. Бо там треба все відбудовувати і відновлювати життя.

Або такий факт: Хмельниччина прийняла кілька соціальних закладів, серед яких інтернати та психоневрологічний диспансер, і нам доведеться їх утримувати. Можливо, при цьому доведеться скоротити витрати на власні потреби. Але всі ставляться до цього з розумінням. Тому вдячний усім подолянам, що вони справляються з багатьма фінансовими труднощами, які переживають їх громади, підприємства, родини, хоч це складно. Та у нас просто немає іншого шляху.

Видно, як всі стараються. Навіть переконувати нікого не потрібно було в тому, що на нас покладається важливе завдання по забезпеченню країни продовольством. Та й не тільки нашої. На полях, городах, дачних ділянках — практично скрізь, де є хоч клаптик землі, всі намагались хоч щось посадити та посіяти. Як результат, область навесні засіяла 820 тисяч гектарів, що на десять відсотків більше, ніж торік. Причому як великі агрокомпанії, так і ті, хто трудиться на власному городі, думали насамперед не про власну вигоду, а про те, щоб харчів вистачило для всіх. Так, вперше за останні роки збільшили площі гречки. А про «стратегічну» картоплю вже й говорити нічого — має вистачити багатьом, хоч вирощують її практично тільки в особистих господарствах. Та, зрештою, як і пшениці, кукурудзи, соняшнику...

Ще до збору нового врожаю ми почали формувати продовольчі пакети як для Хмельниччини, так і для інших областей. Для цього на переробних та агропідприємствах резервуємо борошно, крупи, сухі пайки. Це великі резерви, котрі в разі потреби можна буде розділити на продовольчі пакети для родин. Один такий пакет передбачає набір харчів для однієї людини на тиждень.

Але вже тепер ми передаємо такі пакети в області, де люди їх потребують, зокрема, на Харківщину.

— Війна змінила кожного з нас. Наскільки ці зміни відчутні в масштабах області?

— Ми багато що зрозуміли і по-іншому подивились на наше життя. Те, що вчора видавалось проблемою, сьогодні відійшло на задній план. Але й нові можливості, як не парадоксально це звучить, відкрились.

От, скажімо, Хмельниччина вперше в історії України підписала меморандум про співпрацю з цілим американським штатом. Ми виходимо з ними на зв’язок кілька разів на місяць і обговорюємо те, що можна вже робити. Скажімо, відправити наших студентів на навчання до США. Наразі йдеться про допомогу для наших рятувальників. І це ж лише перші кроки.

З перших днів війни я прийняв рішення про те, що треба облаштовувати окопи навколо наших міст, в тому числі і Хмельницького. Прийняли ряд стратегічних рішень і встигли їх зреалізувати завдяки тому, що наші хлопці так відважно стримують ворога.

Загалом ми одними з перших в країні створили гуманітарний хаб для того, щоб чітко знати наші потреби. Інколи ж буває так, що різні громади, волонтери, організації працюють над одним і тим же завданням. Але тепер у хабі буде зібрана вся інформація щодо потреб громад, окремих організацій і установ. І її можна буде передати не тільки вітчизняним, але й закордонним спонсорам та добродійникам.

Загалом за цей час у нас встигли сформуватись зовсім нові зв’язки на абсолютно новому рівні. І як тут не згадати братню Польщу загалом і Куявсько-Поморське воєводство, з яким область тісно співпрацює. В годину біди ми відчули, що таке справжнє братерство.

Натомість обласна військова адміністрація денонсувала десяток угод про співпрацю з російськими областями. Позиція однозначна — ніяких угод з агресором, який напав на нашу державу. Бо угоди з рашистами не вартують і папірця, на якому підписані.

Та не будемо про погане.

Я не можу не згадати про свої особисті відчуття: ніколи так не пишався тим, що я і мої діти — українці. Це — випробування, але й велике щастя належати до такої нації. Ми мусимо вижити і вистояти. Іншого не дано.

— Цими думками живуть мільйони українців. За них не просто борються. За них віддають життя. І ця віра і бажання такі сильні, що не можуть не здійснитись.