За що воюємо? З передової видніше...

Доктор історичних наук, завідувач кафедри культурології та голова ради молодих учених Полтавського національного педагогічного університету імені В. Короленка Олександр Лук’яненко — молодий, але вже досить авторитетний науковець. При цьому, на відміну від багатьох колег по академічно-університетському цеху, він не лише «копає» факти, явища, досліджує їх та доносить нові знання до студентів. Як учений, педагог, літератор, не менш активно й наполегливо обстоює наші українські цінності та власну громадську позицію. Зокрема, й під час публічних науково-просвітницьких та патріотичних заходів, у соціальних мережах.

Так було раніше, до початку розв’язаної рашистами повномасштабної війни проти України. І так є сьогодні, коли Олександр став співорганізатором однієї з полтавських волонтерських спільнот, яка допомагає нашим військовим і вимушеним переселенцям із фронтових регіонів. Регулярно звітуючи на своїй сторінці у Фейсбуці про волонтерські справи однодумців-соратників, науковець започаткував там іще й своєрідний публіцистичний щоденник цієї війни. Із власними роздумами, оцінками, поясненнями історичних та інших першопричин агресії біснуватих сусідів і неминучості нашої спільної Перемоги над ворогом.

Практично після кожної такої публікації отримує захоплені відгуки та подяки, зокрема й від набагато старших людей, за те, що допоміг розібратися у хитросплетіннях кривавих вузлів історії й не занепасти духом перед сьогоднішніми викликами. Таких вдячних відгуків значно побільшало після того, як на Фейсбук-сторінці Олександра Лук’яненка почали з’являтися вражаючі нотатки з передової воїна Збройних Сил України Євгенія Бойка (на знімку). Ті, що написані у хвилини короткого перепочинку після виконанням бойових завдань, рятівного «закопування» в землю, шалених обстрілів ворогом позицій наших бійців, порятунку поранених побратимів або й прощання з ними назавжди...

Правду і щирість редагувати не можна

А з чого починався той «окопний» літопис? І хто такий Євгеній Бойко?

«Женя — мій друг і просто класний хлопець, — зазначив Олександр Лук’яненко у розмові з власкором «Голосу України». — Познайомився й потоваришував із ним ще в студентські роки, коли навчалися на одному потоці історичного факультету нашого університету. До речі, починали навчання там якраз напередодні Помаранчевої революції. Більше здружилися вже родинами, коли обоє стали працювати в Полтаві.

Женя відслужив у армії, трохи займався бізнесом, останнім часом заробляв на хліб насущний в одній із підприємницьких структур. Разом із дружиною виховує двох іще малих синів. Ніколи не кривив душею, обіцяне завжди виконував. Завжди багато читав. Наші спільні знайомі знають його як діяльного патріота й затятого альпініста. Раніше всерйоз захоплювався спортом. Та, власне, ніколи не забував про фізичні навантаження, здоровий спосіб життя».

На другий день після початку повномасштабної війни друзі-однодумці зібралися поспілкуватися разом із родинами. «Уже коли наші близькі поснули, сиділи з Женею удвох і довго розмовляли — було не до сну, — продовжує Олександр Лук’яненко. — Під ранок він повідомив мені, що йде у військкомат. Нібито для того, щоб передати щось хлопцям. А потім зауважив, що швидко звідти не повернеться, і попросив сказати про це його дружині. Пояснення, чому вирішив іти на фронт добровольцем, умістилося в одну фразу: «Хто, як не я».

Олександр пригадує, що його друг потрапив у десантно-штурмовий підрозділ. А отже, отримав своєрідну перепустку в гарячі точки фронту. Чи не найбільше «Бойчику» (таким є позивний бійця) та його побратимам «припікало» на Запоріжжі. Адже там їм доводилось і стримувати шалений натиск ворога, й поволі вибивати його з окупованих населених пунктів. Олександр Лук’яненко не приховує, що саме він спонукав Євгенія написати свій перший, так би мовити, розширений огляд його фронтового життя. Бо спочатку був звичайний обмін короткими повідомленнями на кшталт «як справи?» та переліком найнеобхіднішого для бійців, який ставав своєрідним «домашнім завданням» для волонтерів.

— Ми спілкувалися у Вайбері, Інстаграмі, рідше у Фейсбуці, — зазначає Олександр. — І коли «Бойчик» написав уже не пост, а лист, я сказав: «Женю, хочу, щоб люди це прочитали». Адже особливо в таких містах, як Полтава, де наразі не чути вибухів і немає руйнувань, одні почали забувати про війну, а іншим так само треба було нагадати про те, що все зроблене ними для підтримки військових — не даремно. У написаному Євгенієм, скажу чесно, трохи «підправляв» тільки граматику. Бо його тексти — то насамперед щирість і правда, які, вважаю, редагувати не можна. Зрештою, в цьому тепер мають змогу переконатися й читачі «Голосу України».

«На війні ми щодня помираємо і воскресаємо»

«Війна — це страшно, тяжко як фізично, так і морально. Війна витягує всі життєві соки і наповнює страшною байдужістю до життя, оскільки на війні ми щодня помираємо і воскресаємо! Війна вимотує, і ти ніколи вже не будеш готовий до того, що ти побачиш чи почуєш ті жахіття, які вона несе! Будучи тут, є велике бажання приїхати додому, втекти від війни, але потім усвідомлюєш, що якщо ти втечеш, то вона може прийти до твого будинку, до твоєї дружини, до діток, до батьків і до всіх дорогих тобі людей. Від війни не втечеш, коли вона вже на твоїй землі і хоче подерти все тобі дороге й миле! Тоді десь беруться сила і хоробрість битися, битися, не жаліючи себе, оберігаючи побратимів, оскільки це не професійні солдати, а трактористи, учителі, працівники заводів, але вони тут, біля тебе, і ведуть себе сміливіше, ніж усі воїни світу. І лише дивлячись в очі цих людей, ти наповнюєшся впевненістю в Перемогу. Хоча бувають випадки, коли ти вже думаєш, що настав час зустрітися із Всевишнім, і в цю мить він рятує нас, оберігає і відводить від біди!!!

Війна — це страшно! Але водночас усі воїни моляться і впускають Бога у свої серця!

Усвідомлення війни проходить у кілька етапів. Коли о 5.00 ти спросоння чуєш, як літак пролітає над будинком, одразу читаєш новини і розумієш, що життя змінилось, цінності змінились, вже не буде, як раніше, і ти вагаєшся, що тобі робити? Відчуття двояке. Розумієш, що не маєш морального права залишити своїх рідних і піти до війська, але збираєш у голові пазл сценарію, що може бути, як краще, і приймаєш нелегке рішення.

Перший етап можна назвати ейфорією, романтизмом! Ти йдеш до війська, тебе одягають, дають зброю (о, круто), і починається зовсім інший етап життя — ти ще не розумієш, що таке війна. Перші відчуття війни і розуміння серйозності речей — це коли вас завантажують на БМП і ти, чуючи цей страшний гул смертоносної техніки, їдеш на залізничний вокзал і не знаєш, в який куточок України тебе відправлять. Це і цікаво, і страшно! Приїхавши на місце бойових дій, ти бачиш усе в чорно-білих і сірих тонах. Не розумієш ще, що відбувається, але не показуєш своїм видом, що починаєш розуміти, куди вляпалися.

Другий етап — це коли привозять тебе на першу бойову позицію і ти офігіваєш, як це спати в посадці, на вулиці ж — мінус 12; як це не можна копати, щоб не виявити позицію? Ти тоді навіть не розумієш, на що здатен організм, щоб вижити, а ти суперстар. Перевірка, до речі: я тепер не люблю холод!

Потім умови покращуються, і ти переходиш, коли вже відморозив усе, що можна, в корівник — це порівняно готель чотири зірки! Не так холодно і є багаття, де можна зігрітись!!! Починаєш звикати! Знаєш, що десь поряд ворог, але тихо! У твій бік нічого не прилітає, і ти думаєш: «О, війна — це не так страшно». Але це триває недовго. Через декілька днів тиші перші прильоти — лише два гради. А в тебе вже повні штани «щастя» і ти думаєш: «Не можна розслаблятись!». Потім війна набуває інших забарвлень, бо ти стоїш на шляху ворога, і він через тебе не може рухатись вглибину нашої Незалежної, декілька спроб прориву в нього не виходять, і тут починається шестиденне пекло!!! Ворог не цурається і гатить з усього, чого тільки може. І корівник втрачає свої зірочки і новим лакшері-апартаментом стає твій окоп, глибокий окоп. В якому ти спиш, мерзнеш, але там відчуваєш захист!!! Після обстрілів артою, васильком, градами тебе вже нічим не здивуєш, аж до появи гелікоптерів, які тебе бачать і намагаються знищити; земля гуде від великокаліберного кулемета, ракет! Тоді ти починаєш розуміти, що таке війна! Але ти ще не зовсім розумієш серйозності до першого 200/300 побратима, і тоді твої очі розкриваються!!! Усе, що матеріальне, стає нікчемним, оскільки в любу хвилину може прилетіти снаряд, і все, чим ти дорожив (спальний мішок, особисті речі, балабаси і все інше) перетвориться на попіл. Значення мають фото рідних, переписка з рідними і друзями — це не згорить і не пропаде!!!

Велике значення має віра!!! Один із випадків: мого побратима контузило, і він боявся спати. Я йому говорив, що він у безпеці, але він все одно боявся, і сам ішов в землянку, і навіть намагався там заснути. Нас весь час обстрілюють, і зрозуміло, що він і там не зміг відпочити. Після нічного чергування я його вмовив зайти в місце, де ми спимо. Щоб він погрівся і випив води. Коли ми зайшли, я став перед ліжком на коліна і почав читати молитви (Аня, я читаю). Дочитавши молитви, я побачив, що мій побратим тихо сопе і мирно спить. Навіть коли були поодинокі прильоти, він не зіскакував, а мирно спав! Захист ми можемо знайти тільки в Господа!!! Ніякий бліндаж так не захистить, як віра у Всевишнього! Тут у критичні моменти я відчуваю Його присутність, я чую сотні молитов людей, які моляться за нас!!! Бог є!».

Євгеній Бойко. 27 березня 2022 року».

«Бувають відчуття, що це сон, але вибух снаряда приводить до тями»

«Сьогодні вдень була відносна тиша, і це напрягає. Ти все одно не можеш розслабитись, слухаєш виходи і дивишся в небо, шукаєш очима безпілотник, який дає арті й танкам координати. На війні нічого не зрозуміло: тихо — погано, обстріл — погано. Але коли тихо — ти в напруженні... Але ж це «тихо»! Коли обстріл, то все зрозуміло — ховайся і чекай, коли зможеш вилізти і дати відсіч. Страшно те, що ти звикаєш до війни і розумієш, що додому повернешся іншим. Нас тут змінюють обставини, умови, середовище, різного роду поранення і в тому числі контузія. Ти розумієш, що, дай Бог, ти фізично повернешся цілий, то психологічно можуть бути уже проблеми Я цього найбільше боюся.

Найцікавіше те, що на війну йдуть люди за покликом серця. У мене в підрозділі воюють батько і син. Син має військову підготовку, а батько — ні. Щоб не залишати сина, пішов із ним на війну, вдома залишивши доньку і дружину, — це сильно. Це так емоційно — бачити, як після кожного бойового завдання, де всі на межі, вони зустрічаються зі сльозами на очах, міцно обіймають один одного...

Побратими просять більше писати мої спостереження. І вночі, коли орки нам не дають спати, я їм це читаю, і всі в записах бачать себе. Багато сміємося і навіть ржемо, коли по нас гатять з танка чи арти, — це як якийсь захист. Без гумору нікуди.

Сьогодні привезли «свіженьких» хлопців — не пристріляних. Я був здивований їхній поведінці: вони жахаються, коли починається обстріл. І з жахом на обличчі слухають наші історії, що прийдеться переживати щодня до Перемоги. Це також лякає, оскільки ти бачиш, яка прірва в розумінні, що відбувається, між тими, хто на передку, і хто приїхав. Тому ми не надіємось, що нас зрозуміють люди, які далекі від цього. Але хочеться, щоб усі розуміли, що ми ще не перемогли і нічого розслабляти булочки. Допомагайте, хто чим може. На місцевому рівні що, мало роботи! Допомагайте робити укріплення, волонтерством, логістикою, хто чим може.

Нагадую: ми ще не перемогли. Орки спалюють усе на своєму шляху. На фронті пекло. Пекло для місцевих і для нас. Ми їх витісняємо, але вони знищують усе. Щоб було всім зрозуміло: сьогодні ми взяли в полон чотирьох місцевих «любітєлєй русского міра», вони прислужували оркам (дагестанцям і кадирівцям): різали баранів, показували хати, де живуть заможні люди. І найстрашніше — показували, де ховаються молоді дівчата. Війна ще триває. Я розумію чоловіків, які косять від армії і всілякої допомоги та повтікали подалі від зони бойових дій, — у них на це поважні причини. Це їх вибір, і їм з цим жити, не нам їх судити.

Найстрашніше, що в мене на очах гинуть хлопці — цвіт нації, люди, які пішли боронити свої домівки, сім’ї, Україну, які знають ціну дружби, кохання, патріотизму.

Бувають відчуття, що це все не насправді, що це сон, але вибух снаряда швидко приводить до тями, і ти в реальності. Може, мозку вже хочеться, щоб це був лише сон, але війна триває. Та я б це навіть війною не назвав. У війни є якісь правила, а в орків їх немає. У них перевага в кількості, в озброєнні, і вони не цураються обстрілювати мирних. Ми натомість робимо все можливе, щоб цивільні не постраждали, і орки цим користуються. Тому дуже важко їх вибивати. Але ми намагаємося. І з Божою поміччю в нас усе вийде.

Рано розслаблятися. Хто ще не вирішив, хоче він бути якось причетним до боротьби чи ні, — зараз саме час: ти Українець чи манкурт, який, як бур’янина, приживеться при любій владі й режимі. Ми хочемо жити у вільній Україні, а ти, диванний воїне?

P.S. Мені незрозуміло, коли пишуть: ЗСУ — герої. Люди, зрозумійте. Це не війна «московії проти ЗСУ», а війна проти України. І всі, хто так чи інакше робить спротив ворогові (волонтерством, логістикою, фінансами, спорядженням), — пожежники, лікарі, люди, які голіруч ідуть на ворога, — не герої? Повторюю: герой — той, хто щось робить для Перемоги. Слава Україні!

Євгеній Бойко. 1 квітня 2022 року».

«Обличчя хлопців стоять перед очима»

«Тяжкий день після тиші. Кацапи дали нам два дні відпочинку. Ми в цей час спостерігали за ними і бачили, що вони перегруповуються. Ранок почався тихо, і ми вже займались своїми справами (при-
стрілювали зброю, копали окопи, шукали кращі позиції), аж раптом почався обстріл. Гатили з танка і артою. Ми розуміли, що постріли стають усе ближче, і заховались, хто де. Не дочекавшись завершення обстрілу, прибіг побратим і закричав, що на позиції чотири трьохсоті.

Не вагаючись, ми вирушили забирати поранених побратимів. Те, що я побачив... Один із побратимів сидів жовтий, дивився в одну точку і щось бурмотів під носа. Мене його вигляд злякав, оскільки 20 хвилин тому ми з ним говорили про майбутнє, чим будемо займатись, як повернемося. Я з хлопцями підбіг до нього, а він сидить і тримає рукою свої кишки, боїться, щоб вони не випали... Інша рука була пробита осколком, а він сидів і щось собі бурмотів... Йому 22 роки...

Іншого знайшли біля окопу. У нього майже відірвана рука і пробита легеня біля серця. Коли ми його евакуювали, він був при свідомості, просив щось підмостити під голову і відірваною рукою хотів допомогти перемотати собі груди... У лікарні помер. Ім’я воїна Костянтин. Залишилась дружина і двоє діточок. Світла тобі пам’ять, побратиме. Ми відомстимо!

Ще двох закинуло в окоп. Одного поранило в ногу, отримав контузію. Він зараз у лікарні.

Останні, кого ми дістали, був побратим, якого тільки сьогодні прислали до нас. Три осколки потрапили в бронік. Йому поламало ребра і почалася внутрішня кровотеча. Коли ми його витягували з окопу, в нього ротом ішла кров, але він був при свідомості. Помер у лікарні. Світла пам’ять побратиму Андрію...

Так цього не залишимо!

Це один наш день життя і смерті. Цей пост — нагадування про те, що йде війна і помирають кращі — цвіт нації. Моліться за побратимів: хто боронить і кого вже нема. Обличчя хлопців стоять перед очима.

Головне на війні не те, скількох ти вбив, головне — скількох порятував.

Ми переможемо, бо шляху назад нема.

Євгеній Бойко. 9 квітня 2022 року».

«Ми не цінували те, що в нас було і є»

«Сьогодні день почався о 2.00 по тривозі. Очікуємо прориву й чекаємо з нетерпінням орків. Уже так набридла ця війна, що хочеться вже швидше додому. Хочеться обняти кохану дружину, приголубити моїх левеняток, вклонитися Батькам. І відсвяткувати з друзями Перемогу.

Але тут діють інші закони. Тут не можна поспішати і приймати необдуманих рішень, бо за помилку дуже велика ціна. Сьогодні втратили ще побратимів. І деякі борються за життя. Це велика втрата — таких молодих хлопців доводиться хоронити, а їм би ще жити і жити... Мені болить, що гинуть ті, хто найбільше заслуговує на життя, — добрі, веселі, життєрадісні хлопці з амбіційними планами на майбутнє... Молимося за тих, кого нема, і за тих, які борються.

Страшно, що це стає сьогоденням — перебування на війні. Оплакувати будемо, як приїдемо додому, а зараз головне зробити так, щоб їхня смерть не була марною. Ми пам’ятаємо кожного.

Боже, які ми були щасливі до війни! Ми спокійно спали, їхали, куди очі дивляться, в подорожі, при цьому нили, що погано живемо. Ми не цінували те, що в нас було і є. Ви навіть не уявляєте, яке щастя спати в теплому зручному ліжку, коли поряд твоя родина! Яке щастя поїхати в гості до Батьків, яке щастя зустрітися з друзями, яке щастя покупатись у теплому душі (о-о-о душ, як я хочу в душ), їсти з чистого посуду і взагалі жити в комфорті! А чого варте по телефону: «Привіт, Котусь». Та за самі ці слова ладен світ перевернути, якби тільки мій «Скарб» був у безпеці! Ми, на жаль, це не цінували.
Але все змінилось. Технічна і дощова вода стає тобі за нектар, бо після обстрілів чомусь сушняк, хліб, підсмажений на багатті, — це суперстрава.

Було тяжко у перші дні на передовій. Їди було дуже мало, з водою напряг. Ділили між собою стакан води на 2—3 чоловік. Спали, пригортаючись один до одного, щоб зігрітись. З продуктами був напряг, бо до нас не могли доїхати зі зрозумілих причин. Взуття видали літнє, і в перші дні при мінус 12—14 було дуже холодно. Бували моменти, що ноги ставали дерев’яні й боляче було навіть робити крок, не кажу вже про перебіжки. Відігрівалися, як могли.

Якби не волонтери, то нам було б тяжко. Ми як діти радіємо домашнім стравам, які нам привозять героїчні волонтери, котрі працюють 24/7 і не бояться їхати навіть у такі гарячі регіони. Вони привозять нам домашні пиріжки, вареники, галушки і різні смаколики. Не поспішають їхати від нас навіть під загрозою, а розповідають, як справи, розпитують, як ми. А ще приємно, коли привозять дитячі малюнки нам на підтримку — це щось неймовірне. Я пишаюсь, що українець. Я пишаюсь своїм народом. За таких людей і життя не шкода віддати (ну, я не поспішаю, краще повернуся й особисто всім подякую, мені ж іще третього сина хочеться).

Дуже цінуємо слова підтримки, які ви пишете, коментарі, побажання. Дуже класно, коли побратим кричить: «О! Ці галушки приготувала моя Мама!». Ми налітаємо на ту страву і кожен уявляє, що їсть мамину страву. Такі деталі переносять нас додому, до хати.

Тут починаєш усе відчувати і сприймати по-іншому. Цінності змінюються, чи що? Ми плачемо, як когось втрачаємо, і радіємо народженням (навіть коли це тварини). Просто біля наших позицій свиня народила поросяток, а ми з ними граємося. А мамку підгодовуємо, хоча й самим буває туго. Воно ж також живе, шкода, як загине.

У голосах деяких друзів чую, що вони себе картають, що не біля мене, що не тримають зброю і не знаходяться на передовій. Хлопці, Друзі, Побратими! Я вас прошу, не страдайте х..нею. Ви, я знаю, і так не москалі (це жарт). Ваш внесок для Перемоги неоціненний. Я бачу, як ви згораєте на волонтерських фронтах, як ви ризикуєте життям, доставляючи такі необхідні нам вантажі. Ви робите нічим не менше, ніж ми. Я схиляюся перед вашою самовіддачею і сміливістю, з такими козаками нам сам чорт не страшний. А ще коли з нами Бог!..

На війні шукаєш радості в дрібницях. От я, наприклад, знайшов на смітнику дві книжки («Конан-варвар»). У мене радості повні штани. Тільки як почав читати, то виявилось, що сторінки вирвані. Але все-таки під час читання занурюєшся в інший світ. Подалі від війни, і там безпечно.

Немало щастя приносять тваринки, які живуть з нами. Їхні господарі або загинули, або виїхали — ми не знаємо. Але те, що з нами живуть два пси і кіт, то є факт. Навіть зараз кіт сидить на мені. І це створює якийсь захист і спокій, хоча до цього я котів не любив.

Велика подяка тим, хто нас підтримує. Волонтери і люди, які небайдужі й щось роблять, — дякуємо! Ми розуміємо, що вам нелегко. Але тримайтеся. Вірте в себе, пишайтеся, що ви — Українці, допомагайте один одному і не сперечайтеся між собою. Краще всю злість і агресію спрямовуйте на кацапів і їм подібних. Разом Ми сила! І нехай допоможе нам Господь Бог!

P.S. Говоріть українською, бо мова має значення. Приклад із життя. Ми були на завданні — підібралися до техніки і чули «рюскую рєчь». Уже готові були знищити ту техніку. Аж раптом почули рідну солов’їну і зрозуміли, що це наші. Це врятувало шість життів. На війні так буває, що незрозуміло, хто де. Ідентифікація — мова. Мова важлива. Мова рятує. Мова ласкає вухо».

Євгеній Бойко. 19 квітня 2022 року».

На знімку: такі «автографи» на українській землі залишають після себе рашисти.

 

«Спів солов’я на тлі обстрілів лунає гучніше»

«Одна з небагатьох ночей, коли я міцно спав до ранку. Може, це втома. Може, звикаю. Радію кожному ранку, тому і прокидаюся ні світ ні зоря. Слухаю спів солов’я на тлі обстрілів, але спів лунає гучніше. Кожна мить нашого життя — це скарб, яким ми часто нехтуємо. Я дуже ціную, коли є зв’язок і можу поговорити з рідними, почути голос Крохи, почути, як сини щебечуть у слухавку, розповідаючи про свої досягнення і поразки. Стає боляче, що через цю кляту війну я пропустив уже два місяці з життя своїх дітей. Ці дорогоцінні два місяці життя біля рідних!..

Зловив себе на думці, що вже забув, як пахнуть діти. Забув, який ніжний дотик моїх соколят. Скучив — капець! Дуже сподіваюся, що скоро побачимося, хоч на мить. Мені стане легше. Радію диву Інтернету, що можна, хоч і недовго, але поговорити по відеозв’язку і побачити рідних.

Тут дуже багато павуків. Вони скрізь. Я маю фобію, тому мені тут ще важче... Приліг, значить, почитати книжку, а тут тобі на! Павук на книжку заліз. Біля окопів повно нірок, де живуть тарантули. Коротше, ця війна мене доконає. І так не мед, а тут ще ці Божі створіння! У звичайних умовах у мене була б паніка, а тут не на часі. Тут є речі набагато страшніші від павуків. І це навіть не кацапи. Це втрати і поранення хлопців. Вони щодня ризикують життям і здоров’ям, щоб після Перемоги якісь поци, які повтікали, вчили нас жити і раділи Перемозі, не доклавши жодних зусиль для її здобуття.

Це стосується людей, які роблять вигляд, що це не їхня війна і вони тут ні до чого. Це люди, яким байдуже, чи під кацапами, чи під китайцями. Їм «какая разніца»! А ми тут давно вже втратили сон, дехто здоров’я, життя, кінцівки... Це страшно. До цього не можна бути готовим. Навколо весна. І радість дає розмова з найріднішими. Ти лише тоді розумієш, що є мирне життя і прийшла весна.

Багато спілкуємося. Тут багато розумних і мудрих людей. Людей із високими моральними і духовними цінностями. Хоч би що трапилось, я знаю, що буде підтримка — така, яку не надасть жоден психолог.

Сьогодні були на виїзді. Поступила інфа, що наших хлопців обстрілюють зі стрілецької зброї. Дяка Богу, всі живі. І от під час поїздки я бачив, як палає обрій, навкруги руїни, чорний дим — і це все на моїй рідній землі! Душа болить! При цьому немає ненависті до ворога. Є зневага, огида, але аж ніяк не ненависть. Я вчора причастився і посповідався у капелана. То поставив йому це запитання: «Чи це нормально, що я не відчуваю ненависті до кацапів?». Він дав мені таку відповідь: «Це нормально, оскільки ненависть і є зло, вона руйнує нас зсередини.

Ненависть, пиха. Зверхність, жадібність, серйозність — це все від лукавого, а от гумор — це Боже. Сміятись, радіти і бути оптимістом — це Божі діяння!». І тут я зрозумів, чому ми весь час жартуємо, сміємося і віримо в світле майбутнє. Бог завжди на боці добра, бо він і є добро. Тому він нам як зброю дає надію і гумор.

Бувають миті відчаю. Коли ти весь час на руїнах. Серед мордору, який після себе залишають «асвабадітєлі», то це нормально, що нас час від часу накриває. Декілька днів тому під час обстрілу були поранені побратими. В одного знесло півголови. Він у комі. Молюся за його зцілення.

Кожного дня ми радіємо світанку і з острахом чекаємо ночі. Орки звикли нападати вночі, як нечиста сила, але ми їх «тепло» і достойно зустрічаєм. Вони навіть на вигляд як нечиста сила. Я то ніколи її не бачив, але думаю, що вона має саме такий вигляд. Підступні, кровожерні, огидні орки!

Мене засмутила новина, як мокшани ставляться до наших полонених. Бля! І бачу, як ми до них ставимося. У мене сумніви, що ми ведемо себе правильно. Око за око — ось що повинно бути! Бо виходить, що полонені кацапи харчуються і відпочивають у кращих умовах, ніж ми на передку. Я вже мовчу про наших полонених.
І тут у мені прокинулося щось, що я не хотів би, щоб прокидалося. Це те, з чим людина-християнин бореться. Воно починає тебе наповнювати і керувати тобою, щось темне і нехороше.

Щось, що вже не буде тебе відрізняти від орка. Бо це жага помсти. Помсти за всіх, кому вони принесли горе і смерть. Але і жага помсти грає з тобою, бо я бачив, як хлопці, засліплені ненавистю і помстою, під час бойових дій робили необдумані кроки. І вже зараз їх біля нас нема. Ти від жаги помсти стаєш вразливий і не можеш сконцентруватися на своїй справі. От тому я і мої побратими боремося з цим. Ворога потрібно зустрічати з холодною головою і гарячим серцем. Він не достойний того, щоб ми з нормальних козаків стали «ними». Війна триває. Війна на фронті і в душі. З Божої ласки ми переможемо на всіх фронтах, бо нам ще неньку відбудовувати.

Євгеній Бойко. 5 травня 2022 року».

«Нам зараз дуже тяжко, але вже ніколи не буде соромно»

«Майже сто днів війни — і весь цей час на війні. Вона починає грати зі свідомістю. Війна викривляє реальність і вносить корективи в цінності. Мені наснився сон, що моє життя до війни, моя родина, друзі, подорожі — це все і був сон, а війна і я у війні — це і є реальність...

Я прокинувся, і цей сон був таким реалістичним, що це викликало в мене жах. Декілька секунд я думав, що це реально. І я засмутився. Думав, і справді, що тільки уві сні може приснитися така родина, як у мене, такі Батьки, така кохана дружина і такі чудові дітки. Але ще мить — і я прийшов до тями.

Нам на передовій уже дуже хочеться додому, хоч на декілька днів: договорити, що не сказано, побути біля рідних... Просто набутися з рідними! Але, на жаль, зараз це неможливо. Сірий бліндаж нам став домівкою. Система окопів — то є вулички нашого «міста», а жителі того «міста» — то є Побратими, які зараз тобі дорожчі за власне життя.

Мені дуже хотілося б побачитися з Крохою і дітками, бо я якось так рано-вранці втік на війну, що й не попрощалися по-нормальному... Але мій командир каже, що це мотивація залишитися живим і сказати несказане.

Уже всі виснажені недосипанням і постійним напруженням, виснажені будівництвом і постійним копанням, бо є закон: що глибший окоп — то міцніше спиш. Сюди часто прилітає, і тому ми як мурахи весь час працюємо.

Є радість — Інтернет, що й можна побачити рідних на відео. Я знаю, як важко рідним нас чекати, але така ціна мирного життя: хтось повинен бути щитом від темряви. І якби ми чекали, що хтось за нас стане на захист України і на когось скинули відповідальність за оборону спокою рідних, то, повірте мені, України вже не було б. Хто, як не я?! Це звучить у тисячах сердець хлопців і дівчат, які зараз тут. Ціна тиші дуже велика, і воїни її платять щодня. Нам зараз дуже тяжко, але вже ніколи не буде соромно.

Євгеній Бойко. 1 червня 2022 року».

Ще не настав час для мемуарів

Крайній «фронтовий» запис Євгенія Бойка, розміщений на Фейсбук-сторінці Олександра Лук’яненка, датований початком червня. Після того свою «правку» до них внесли події на передовій... Наразі «Бойчик», за словами Олександра, лікується в одному з медичних закладів. Оскільки йшлося не про мемуари, а про «живі» нотатки безпосередньо з позицій наших бійців, то, на переконання науковця, форсувати їх продовження у формі спогадів поки що не варто. Час для мемуарів іще не настав. Натомість особлива цінність згаданих нотаток якраз і полягає у безпосередності емоцій, переживань, роздумів, які неможливо зімітувати або чимось «прикрасити» під посвист куль, мін і снарядів.

— Про те, за що воюють українські звитяжці, які цінності захищають, обстоюють та чим відрізняються від рашистських зайд, Женя написав досить переконливо, — наголошує Олександр Лук’яненко. — Адже з передової, безпосередньо з бліндажа чи окопу, такі цінності й ознаки видно набагато чіткіше. А якщо узагальнювати ту конкретику, то, мабуть, можна сказати просто: ми воюємо за буття. За право БУТИ. Бо навіть якщо з «милості» ординців-загарбників, які знову прийшли збирати свій ясир, збережеш життя, але втратиш свою мову, віру, традиції, звичаї твого роду й народу, його історичну пам’ять, то тебе вже немає. А немає тебе — не буде і твоїх дітей. Та саме завдяки тому, що є «Бойчик» і його побратими, є тисячі оборонців нашої землі й мільйони співвітчизників, які їх підтримують, ми завжди були і будемо. І буде Україна.

На знімку: такі «автографи» на українській землі залишають після себе рашисти.

Підготував Василь НЕЇЖМАК.

Полтава.

Фото надано Євгенієм Бойком, зі сторінки Олександра Лук’яненка у Фейсбуці.