Здавалося б. А насправді там є багато українців і норвежців, які люблять Україну.
В Осло на площі біля Стортінгу — парламенту Норвегії — Яра Секала Гюдмундсон розповідає: «Я вже норвезька українка, майже 20 років тут живу із сім’єю. Перед війною в Норвегії було 7 тисяч українців, нині — приблизно 50 тисяч. Є активні, є й не дуже. Щодня ми проводимо демонстрацію. Щодня з 24 лютого 2022 року. Починаємо тут біля парламенту, потім ідемо до посольства країни-агресора, до «свинарника», як ми його називаємо. Наша акція триває 2—3 години. Є тут і норвежці. Он стоїть Туре Валакері, його нічого не пов’язує з Україною. Але він майже щодня з нами, своїми промовами звертається до норвезького народу. Він каже: «Багато хто дивується, чому я, норвежець, тут. Але я не можу сидіти вдома, коли бачу, які звірства росія чинить в Україні. І з цим треба боротися».
Яра Секала Гюдмундсон
Далі тут, на українському мітингу, розмовляємо з норвежцем Гарольдом Воллєбеком. Він журналіст, працює в національному журналі «Освіта». Знає, що і в Україні є газета «Освіта», і він її читає. Гарольд розповідає, що після роботи двічі на тиждень він ходить в університет і слухає курс української мови. Кількість слухачів — 35 — найбільша серед інших курсів слов’янських мов. Курує курс Атлє Гран, професор університету, спеціаліст з російської мови, а викладає мову філологиня Наталя Житова. Вона приїхала до Норвегії кілька років тому. Серед курсів слов’янських мов є російська, польська, болгарська. «Я 25 років тому вивчав російську мову і досить вільно розмовляю нею. В мене є друзі й родичі в Україні. Вони живуть у Шишаках Полтавської області. Звідти мій тесть. Востаннє я там був у вересні 2021 року. Це була чудова поїздка. І я вирішив, якщо я поїду до них у гості, то спілкуватимуся з ними тільки українською мовою. Ми говорили раніше російською, і це було нормально. Але вже ні. Зараз я побачив, що молодь в Україні не дуже хоче говорити російською», — каже Гарольд Воллєбек.
Гарольд Воллєбек
Наступна співрозмовниця з мітингу — Юлія Магденко.
Вона виїхала з міста Ромни Сумської області в перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року. Місяць жила у Львівській області, потім виїхала в Норвегію разом з двома синами. Старшому нещодавно виповнилося 18 років, а меншому — 13. «Приїхала сюди, тому що мене покликали друзі. Мій чоловік 24 лютого пішов добровольцем і зараз воює в 67-й бригаді. Я дуже вдячна Норвегії. Перші три місяці, коли я чекала на статус колективного захисту, жила у друзів. Потім мене поселили в Осло разом з дітьми. Ми добре влаштувалися. Нам дали окрему квартиру, яка є власністю муніципалітету. Діти ходять до школи. Старший син закінчив 11 класів дистанційно в Україні, нікуди не вступав, зараз вивчає норвезьку мову. Менший ходить до звичайної школи, але зараз вони теж вивчають тільки мову. І я інтенсивно вчу норвезьку. До нового року заняття були 5 разів на тиждень по 7 годин, а зараз 3 дні — на курси, 2 дні — на мовну практику. Моя мовна практика — асистент вчителя у школі. Я допомагаю, щось перекладаю дітям уже з норвезької на українську. Мову вчу 5 місяців, володію на рівні А-1. Цього мені достатньо, щоб вирішити проблеми в банку, спілкуватися в магазині, писати повідомлення, говорити з лікарем», — каже Юлія. Вона каже, що з роботою складніше. Юлія за освітою бухгалтер, і щоб працювати, потрібно добре знати мову. Але їй вже запропонували піти на курси бухгалтерського обліку і далі забезпечать роботою за спеціальністю. Дипломи наші тут визнають.
Українці досі приїздять до Норвегії, але не так активно, як раніше. Юлія каже: «Наша громада разом з посольством України постійно відправляє гуманітарну допомогу на Батьківщину. Також допомагаємо з автомобілями для ЗСУ. У бригаду мого чоловіка придбали 3 авто, 2 з них я особисто перегнала в Україну. Це була можливість побачити чоловіка. Його відпускали, і ми хоч один день проводили разом в Шегині. Загалом з початку війни звідси всі разом ми відправили 150 автомобілів, придбані за кошти норвежців і українців».
Фото автора.
