Волонтерка Анна Лаврик та військовий на ім’я Олег (на знімку) поєднали свої долі. Така подія — не новина для наших днів: війна не здатна загасити у серцях почуття кохання. Але історія Анни та Олега справді особлива.
Їх розписали у відділі РАЦСу селища Покровське на Дніпропетровщині. Покровське обрали, аби менше часу Олег витратив на дорогу. Військового з передової відпустили тільки на три дні, і не хотілося провести їх у дорозі до його рідних Сум чи до Могилева-Подільського, де проживає Анна.
Білий колір — не для війни
Організатори урочистостей звернули увагу на дуже незвичну сукню нареченої. Такої їм не доводилося бачити раніше, хоча тепер військові одружуються в них частіше, ніж цивільні. Коли фотографії сукні з’явилися в Інтернеті, Анні писали, що вона стала законодавцем моди на весільне вбрання у часи війни.
Запитую співрозмовницю, як виникла ідея такої сукні?
Анна Лаврик за фахом економіст, до крою і шиття стосунку не має. Попри це, змоделювала оригінальне вбрання на церемонію розпису.
— Варіант білої сукні відкинула одразу, — розповідає Анна. — По-перше, білосніжне вбрання вже одягала, коли виходила заміж вперше. Спогади від того одруження неприємні... По-друге, знала, що Олег буде у військовому однострої: він їде з війни, де горе і смерть, а тут я у білій сукні... Вирішила пошити сукню з тканини піксель. А щоб сукня мала ошатний вигляд, додала біле мереживо. Ніколи раніше не бачила такої сукні, але я захотіла саме таку.
Сестра порадила кравчиню, яка шиє весільні вбрання. А тканина стала подарунком від швейної фабрики, з директоркою якої контактує волонтерка. У колективі збирають обрізні шматки, передають їх для виготовлення маскувальних сіток. Усі дуже зраділи за Анну і зробили подарунок від колективу — за її роботу для наших захисників.
«Сукня оригінальна, зі смаком, під стать нареченій», «Яке вишукане вбрання, як і її власниця!», «Сукня просто бомбезна, треба запатентувати, бо дизайнери роздеруть на частини ідею»... Такими відгуками рясніли соцмережі. А як оцінив її креатив Олег? Коли побачив кохану у весільній сукні, його очі підтвердили: сподобалося! Оцінив і те, що їхні вбрання доповнювали одне одного.
«Що тут робиш, ангелочку?»
У січні нинішнього року Анна вирушила в дорогу на Донеччину. Разом з волонтерами з їхнього міста Володимиром Пуньком та Сергієм Стангрітом їхали бусом, завантаженим гуманітаркою. То була її тридцята поїздка до наших захисників. І могла стати останньою...
— На блокпості ми уточнили у наших військових подальший маршрут, — згадує події 21 січня (цю дату запам’ятає надовго). — Хлопці перевірили документи і сказали нам далі їхати прямо. Але відповідали якось невпевнено.
Мабуть, вони вперше чергували на тому блокпості. Якби поїхали так, як нам сказали, то потрапили б прямісінько до рук окупантів.
Втім, могли взагалі не доїхати ні до своїх, ні до чужих. На одному з відрізків дороги по них відкрили вогонь. Обстріли не припинялися упродовж майже 70 кілометрів. Коли побачили зруйнований міст через річку, зрозуміли, що вони у безвихідній ситуації. Звернули увагу, що на переправі настелені дошки. Чи витримають вони вагу буса, не знали. Двоє вийшли з машини, один спробував проїхати, і йому це вдалося.
Далі водій раптом звернув праворуч, а не поїхав прямо. Сказав, що так йому підказує внутрішнє відчуття. Уточнити маршрут телефоном не мали можливості. Зв’язку не було.
— Як вам вдалося цією дорогою проїхати? — здивовано перепитував військовий підрозділу, в який привезли допомогу. — Хтось серед вас щасливий! Не забудьте поставити свічку у церкві за врятовані життя.
Військового звали Олег. Він уважно подивився на Анну і запитав: «А ти, ангелочку, що робиш на війні?».
Через три місяці спілкування він сказав інші слова: «Аню, виходь за мене заміж».
Виростила трьох дітей
У моєї співрозмовниці велика сила духу. Розповіла, що життя з першим чоловіком не склалося. Проте зуміла сама виховати трьох дітей!
Дві донечки вже мають свої сім’ї, син служить у прикордонних військах. Анна не тільки встигала піклуватися про свою «трійню», а й заочно закінчила Сумський державний університет, за фахом — економіст.
Їй неодноразово пропонували руку і серце. Але не хотіла йти заміж без глибоких почуттів. У такому випадку краще вже одній... «Думала так: якщо доля розпорядиться, то зустріну рідну людину, а якщо ні — значить, так має бути, — пояснює Анна. — Такої ж думки дотримувався й Олег. Це дізналася під час наших розмов».
Хто ж міг уявити, що доленосна зустріч станеться серед вибухів і жахів війни...
Вінницька область.
Фото надані Анною Лаврик.
