Віктор ПОПОВ: «У старий хлів небезпечно запускати нові ідеї!»

— Її треба було вчора починати! Не почнемо сьогодні, не почнемо вже ніколи. У театрі дуже важливо через реформи одержати зовсім іншої якості продукт, може, взагалі одержати іншу свідомість.

— Суть в одному: розкріпачує вона творчу людину чи навпаки? Як зробити, щоб творець творив, а нездари йшли і не заважали творцеві? У поняття «нездара» я включаю не тільки колег, а насамперед саму структуру існування театру під егідою чиновництва, всіляких управлінь, департаментів і міністерств. Хочеться прибрати їх дуже рішуче: закон про розпуск, завтра прокинулися — їх немає. Ось так має бути. Скасувати одним розчерком пера всі ці структури можна. Але що ми вивільнимо в результаті?

— Те, що кожна людина, причетна до створення культурного продукту, звичайно, про себе думає: «Дайте мені гроші та ресурси, і я вам видам щось». Так ось — це ілюзія. Адже видавати щось ми будемо щодо того, що вже знаємо. А знаємо ми дуже мало. Тому реформи треба починати не з ліквідації чиновницьких установ, а зі створення навчальних центрів.

Чиновник, який мислить себе як менеджер культури, у цій реформі знаходить для себе чимало гарного. Нині будь-який чиновник, який просто перекладає гроші з однієї кишені в другу, скаже: «Я навчений як менеджер, у мене диплом є!» А насправді як менеджер він не працює, адже він безпосередньо не залежить від того, який проект запропонує і як його здійснить. Тому потрібні навчальні центри. Є в мене така ідея: «Всесвітній український театральний ярмарок». Або навіть олімпіада. Українці, котрі живуть тут і по усьому світу, домовляються: «Протягом року ми показуємо все краще в сфері театру, що самі вважаємо за можливе показати». Є певна група міжнародних експертів, вона це все переглядає. Кожен режисер, актор і т. д. пише заявку: «Хочу, щоб ви подивилися таку-то виставу/мене в такій-то виставі» або «Я під цей ярмарок роблю специфічний проект»... Тобто це все краще, на що я сьогодні здатен. Далі є якийсь висновок цих експертів: «Так, цей режисер провінціал, але він перспективний, ми його беремо в навчання. А цей актор, він, звичайно, молодий дурень, але якщо його навчити, то з його даними це буде де Ніро!..» Тобто шукаємо людей, які вже талановиті, їх треба тільки ввести у світове культурне театральне середовище. От сенс цих театральних навчальних центрів. Там викладають від психології, сексології до сакральної архітектури — це цілий комплекс наук, без яких сучасний театр не існує.

Проблема українського театру в тому, що він залишився провінційним. Смак однієї людини формує напрямок цілих регіонів. А цього не повинно бути. Тому головним стає не контора, чиновник або глядач, а творець. Навчений, освічений, культурний лідер. Спочатку ми їх знаходимо, навчаємо, а потім ці люди творять культурний продукт високої якості. Водночас має реформуватися так звана культурна індустрія, ми повинні все поміняти.

І наступний етап: ніколи більше ми не повертаємося в систему кріпосного театру. Немає більше постійних труп, немає мастодонтів, які по сорок років обіймають свої пости й добровільно не підуть. Створюється інша кадрова система: біржа вільних художників. І менеджер, навчений у цих центрах, — творець. І художник — творець. Працює система творців, а не чиновників, які нібито керують нібито культурою. Це нині найжахливіше: вони керують слухняними директорами, які слухняно «мочать» у театрі всіх інших, роблячи і їх слухняними...

— Якби так було, то наші артисти грали б не в російських дешевих серіалах, а в європейському кіно. Якби ті режисери, які обслуговують місцеві театри, були на рівні, їх би напевно помітили й запрошували б у Європу. Адже в кіно це вже робиться. Залишилося цей досвід перенести на театр. А в нас провінційні театри обслуговують вбогих людей убогим мистецтвом. Взаємний обман. Система державного театру, взагалі театру в Україні — це 90% зрада Мистецтва. Зрада значимості, значення мистецтва як такого. Слово «значимий» для мене стало дуже важливим. Щоб столичний і провінційний глядач був глядачем не провінційного мистецтва, а світового. От заради чого ми реформу робимо.

Таланти є, це однозначно. Але середовища розвитку в Україні немає. Ці таланти їдуть, шукають ґрунт там, втрачають мову або йдуть в українську діаспору, яка обмежена, оскільки вона діаспора, а не титульна нація. А титульна нація своїх творців плющить — старою, перевіреною радянською системою керування культурою.

— Отримуємо творця — удача. Отримуємо знову систему стримування — провал.

— Вони не повинні розпоряджатися. Пишуть заявки не директори, пишуть творці. Вони одержують запрошення, і директор до виконання це бере, показує цю виставу, дає стільки-то репетицій. Треба забути, що директор — керівна особа.

— Повинен бути якийсь перехідний момент... Може, це функція старого міністерства... Хоча боюся, що це — неповороткий механізм, можливо, з нього-то й треба почати. Скасувати міністерство, замість нього зробити комітет з культури, припустимо...

— Ні. Комітет з культури — це п’ять осіб, які тільки пишуть циркуляри й кажуть: «Під страхом звільнення без пенсії ви повинні забезпечити творцям, які написали заявки, територію, майданчик і так далі». Ті, хто не написав заявки, — автоматично звільняються. Вони автоматично вже не займатимуться тим, чим нині займаються. Нехай ідуть мести вулицю.

— Закриваються к бісу і рік взагалі не працюють.

— Так. Це буде карантин. Карантин на лайно. І щоб вичистити це лайно — рік нічого не грається. Публіка просто відпочиває, як поле під паром. За цей час робиться ремонт, вкладаються кошти в апаратуру, інженери заходять у ці приміщення, готуються костюмери, столяри...

— До майбутнього проекту.

— Треба. Теж через заявки. Їх запрошують працювати в певних центрах, вони отримують замовлення на виготовлення. А потім створюється біржа з картотекою. Починається проект — направили всіх туди, відробили, одержали гроші, пауза, потім приходить замовлення на наступний. От так вони повинні працювати, а не сидіти з ранку до ночі в театрі. Хоча можуть бути маленькі ремонтні майстерні при театрах. А от створити глобальну декорацію... Як у нас зазвичай: «У мене немає того-цього, зберігати ваші декорації ніде» — от і вся розмова, твори! Тому винаходимо велосипед.

Тим часом обновляються будинки, створюються нові. Різні форми театру мають провокувати й створення нової форми театральних будівель. У нас які будівлі є? Які СРСР спорудив. Що збудувала Україна? Нічого. Тому на рівному місці споруджуються спеціальні будівлі під проекти — універсальні майданчики, що трансформуються, де можна й басейн зробити, і польоти, і все що завгодно.

Звичайно, економічне поле повинне бути змінене, щоб той же капіталіст захотів і зміг вкласти сюди. Щоб з’явилися вільні гроші, які вкладаються саме в мистецтво. Нині їх нема, є бюджет драний. Роздули бюджет на війну, отже, у культури заберуть останні гроші, не буде ремонтів, відновлення апаратури. Але десь ці кошти треба брати, тому що в старий хлів запускати нові ідеї небезпечно. Хлів може перемогти ідеї. Ідеї мають прийти на чисте поле.

— Думаю, насамперед держава зацікавлена. Буде штат, який утримує будівлю: інженери, технічні служби, сантехніки. Не важливо, працює там сьогодні хтось, не працює — будівля завжди в ідеальному стані. Люди, які захочуть мати свій приватний театр, можуть зводити на свої гроші приміщення, здавати в оренду, це буде те само, що бізнес-проект. Багата людина хоче займатися мистецтвом — вона наймає людей для цього.

— Наслідки тільки одні: ми виходимо з території ізгоїв, з території маргіналів у мейнстрим. Коли дивишся канал «Меццо», думаєш — це що, інопланетяни приходять і роблять такі декорації, так вибудовують оперну сцену, вигадують? Ні, просто в них є ресурси. Режисер продукує ідеї, а не думає: на що моя ідея перетвориться після того, як вона піде в той цех, у цей... Ні. Точно знаємо, яке ми придумали, точно таке й отримаємо.

— Артисти, які допрацювали до пенсії, отримають свою пенсію й так само перебувають у картотеці. Старі артисти завжди дуже потрібні, якщо вони в гарній формі. Інша річ — неталановиті режисери, художники, адміністратори, які за якимись категоріями існують у театрі: кум-сват-брат, відкат-закат, корупція, сидять, нібито роблять продукт. Вони нічого не роблять, імітують. Вони не повинні займатися театром, мають йти з професії.

— Не може бути бурса відкрита заради того, щоб діти платили гроші для утримання штату педагогів. Я вважаю, що педагог — це ідеологічний центр. Спочатку педагог, а вже потім — контора під нього. На заході ж немає театральних інститутів. А в нас — продовження «совка». Кожен педагог, який декларує себе як ідеолог, розробляє систему, одержує якусь ліцензію, грант, відкриває школу, і до нього йдуть люди. І от це є навчання. Не папірець потрібен, не категорія диплома, а категорія знань. Дає ця людина знання — до неї йдуть люди, не дає — не йдуть. І не треба тоді штучно утримувати бурсу, як у нас.

— Публіка в передчутті.

— А кому обурюватися?

— Чиновник отримує іншу освіту. Він же хоче й надалі з мистецтвом себе пов’язувати? Нехай пише заявку на олімпіаду й отримує освіту як менеджер культури, розробляє проект тощо.

— Так, мені це цікаво. Переглядаю в Інтернеті програми, які за ці півроку розробили Нищук з командою: «Культура-2025» або «Розвиток культури 2014—2015» — вони цікаві. Дуже правильні думки. Є нормальні люди, які чітко відчувають ситуацію в Україні й у світі. І тут усе в наших руках. Технології розроблені, ми тільки повинні їх застосовувати. Ми нічого не відкриваємо нового. Так світ існує. І він переконливий.

— А як феномен Майдану? Поки мене існуюче задовольнятиме, я нічого не зроблю. Раніше — не задовольняло, я рухався в горизонтальній площині. Нині мені вже в цій площині рухатися нікуди. Тільки вгору... Я, ще стільки-то людей, якщо ми захочемо, то битимемо в цю точку —іншого виходу нема. Або їхати.

Є ті, хто їде з України, кимсь там десь стає. Але це треба припинити. Бо українці за кордоном — це вже не українці, які тут живуть, тут отримували освіту, тут намагаються щось робити. Це вже люди іншого рівня. А в Україні крім Троїцького жодних проривів театр не зробив узагалі. От Малахов «Яго» у басейні зіграв, показували в Единбурзі, і було безліч відгуків — але ж це двадцять років тому... А що сьогодні? Тому для мене дуже важливий момент навчання. Ти не сидиш — ти їздиш, дивишся, спілкуєшся...

— Фонд. Є ж таке поняття «фонд реформ». Так, ти підписуєшся, ну як на іпотеку. І якщо відчуваєш, що не потягнеш, — іди із професії. Усе має бути чесно й на межі, щоб ніхто не «линяв». Якщо злиняв, значить кінець тобі як професіоналу. Іди в самодіяльність. 

— Сам процес навчання саме й стимулює створення нових проектів. Я вкладаю й у мене вкладають, у те, що я потім можу реалізувати на сцені або в лабораторії. Може бути ще іпостась педагогічна, театрознавча. Тобто людина відточує теорію театру під час навчання. Потім ці центри будуть постійні.

Український театр тоді ввійде у світове співтовариство, коли він самотужки поставить увесь текст «Божественної комедії». Зможе він знайти такі гроші, таких інженерів, артистів, режисерів, композиторів в Україні? Ще ніхто у світі цього не робив. Так, це складно, як у Космос ракету запустити. Але тоді театр перетворюється на мистецтво значиме. Отоді казатимемо: «Так, український театр зміг поставити світовий шедевр, і це круто!»

 

 

Запоріжжя.