Історико-літературний музей-кімната Василя Стуса відкрився в Горлівці — на заводі «Еластомір». У цьому місті поет і правозахисник прожив два роки, працював учителем у місцевій школі №23. Тепер на Донеччині з його життям і творчістю знайомлять два заклади: літературний музей, розташований в обласній бібліотеці, та згаданий музей-кімната на заводі.
Про принциповість і непоступливість поета ходили легенди
— Раніше музей був у центрі міста, але після того, як частину експонатів віддали до Донецька, ми вирішили зробити меморіальну кімнату на заводі. В Горлівці вистачає бажаючих ознайомитися з матеріалами, які стосуються життя і творчості поета, — пояснив директор заводу Грайр Хачатрян.
Як писав «Голос України», протягом п’ятнадцяти років Донбаський історико-меморіальний музей Василя Стуса існував на громадських засадах. За цей час вдалося зібрати сотні експонатів, які розкривають насамперед донецький період життя поета. Проте два роки тому голова оргкомітету музею Олег Федоров запропонував передати державі зібрані матеріали та речі — через те, що у зв’язку з поганим станом здоров’я не може далі займатися цією роботою та фінансувати музей. Узгодження прийнятного варіанта тривало не один місяць. Нарешті в грудні минулого року літературний музей Стуса відкрили в одній із кімнат обласної універсальної наукової бібліотеки імені Крупської.
Музей-кімната в Горлівці має інший напрям — розповідає про поета і правозахисника як жертву тоталітарного режиму. Тут відтворено «інтер’єр» карцеру, де політв’язень провів останні дні, представлено інформацію про репресованих мешканців міста тощо. Біля хреста з портретом поета — копія напису, зробленого рукою Василя Стуса в камері: «Господи, дякую». Фотографії, статті з газет, документи розповідають про непростий шлях літератора. Зокрема, на стендах можна побачити фотознімки зі шкільного альбому, портрет його першої вчительки Зої Петрівни Хітайлової, особову справу з університетського архіву, зошити студентських років, написану власноруч біографію. Є наказ про зарахування поета на посаду літературного редактора газети «Соціалістичний Донбас», яка тоді почала виходити двома мовами — російською та українською. Оклад літредактора становив 98 карбованців на місяць.
— Ще коли музей був на старому місці, приходили різні люди, які особисто знали Василя Стуса, — розповіла хранителька музею Олександра Просяннікова. — Наприклад, Віра Апалько, яка вчилася з поетом на одному курсі і разом поїхала за розподілом. Чи Алла Баннікова, яка працювала вихователем у гуртожитку. Пригадувала, як їй одного дня сказав парторг: «До вас їде дисидент, будь ласка, ідіть із ним і працюйте». Алла Миколаївна запам’ятала Василя Стуса високим, красивим, охайно вдягненим. Відчувалося, що це інтелігентна і гарно вихована людина. Не втрималася і спитала: «Василю Семеновичу, а що таке «дисидент»?»
Про принциповість і непоступливість Стуса в Горлівці ходять легенди. Коли поет кілька тижнів працював плитовим на шахті, на нього скаржилися: мовляв, не виконував норми. Та і ставлення до «дисидента» було насторожене. «Алла Баннікова розповідала про випадок, коли Василю Семеновичу потрібно було їхати робітничим автобусом до центру, але водій не пустив: мовляв, усі місця зайняті. То Стус не став проситися, а дістався тоді пішки. Настільки гордим був», — додає О. Просяннікова.
Час для пам’ятника не настав?
А от син поета Дмитро Стус, який приїхав на відкриття музею-кімнати, вважає, що настав час переосмислити роль поета — не лише як жертви тоталітарного режиму, а і як творчої особистості.
— Мистецтво починається тільки тоді, коли починається розмова про вічні істини: любов, ненависть, зраду, життя, смерть. А коли ми надто довго говоримо про злочинність комуністичного режиму, ніби намагаючись сказати кожен більше і більше — то сьогодні це, може, навіть шкідливо, з моєї точки зору. Сьогодні треба думати про те, як зробити комфортним наше життя. Чому не видаються журнали? Чому діти хочуть виїжджати з України? Чому ми один одному не віримо? Чому в нас людей оббріхують, і це сприймається як належне, люди часто не можуть захиститись? Чому в нас така медицина? І купа проблем. Для того, щоб діти читали Стуса сьогодні, — потрібне те, що їм відповідало б, це те, що колись називалося «актуальність», — переконаний Дмитро Стус.
Кілька років поспіль громадськість порушує питання про спорудження пам’ятника Василю Стусу в Донецьку. Передбачалося, що бюст стоятиме навпроти головного корпусу університету — колишнього Сталінського педінституту, випускником якого був поет. Проте нині цей майданчик забудовується, а міська влада вже заявила, що кошти на пам’ятник не передбачені.
Син поета каже, що спорудження монумента не на часі: «П’ятнадцять років тому Донецьк майже не знав, хто такий Стус. Зараз потроху ситуація змінюється, і, може, років через п’ять про пам’ятник уже можна буде говорити серйозно. Щоб він не був предметом політичних спекуляцій, річчю, яку ставлять, аби хтось прийшов із прапорами, сказав якісь політичні гасла».
Дмитро Стус (ліворуч) та заступник горлівського міського голови Сергій Шкребець під час відкриття музею.
Частина експозиції музею-кімнати Василя Стуса.
Донецька область.
Фото автора.
