На чому вони тільки не грають: на зношених радіаторах від холодильника, на засувках від печі, на кришках від старих чайників і навіть на клаптику целофану, що ледве вміщається на долоні. А такі інструменти, як ударник із баняків, цимбали із пляшок чи ксилофон із порожніх аерозольних балончиків — це вже просто класика жанру.
Коли учасники народного козацького ансамблю «Веселі музики» із Новоселиці, що у Полонському районі на Хмельниччині, розкладуть свої інструменти, не кожен второпає, що це таке. Бо вперемішку із сопілками та ложками — коси, пилки, молотки, пательні, терки... Із «справжніх» хіба що баян, на якому разом із своїми вихованцями грає керівник Василь Чумак. Все інше придумує, складає, зварює, паяє та витісує сам Василь Гнатович. Підходить усе, що дзвенить, бряжчить, грюкає, скрипить, свистить. Але коли вдарить такий оркестр якусь запальну мелодію, мало хто встоїть на місці. Завзяття, з яким, даруйте, пиляють юні музики, передається кожному. Мелодію ведуть переважно дівчата на сопілках. А вже хлопці так вистукують, вигрюкують та висвистують, що дух затинає.
У Новоселиці навряд чи знайдеш родину, в якій хтось та колись не грав би у «Веселих музиках». Уже третє покоління приходить в ансамбль. Спробувати свої сили може кожен, від першокласника до випускника місцевої школи. Беруть в артисти найздібніших. А їх визначає не тільки керівник, а й весь склад ансамблю.
— Окрім музикальних талантів, треба знати ще й музичну грамоту, — каже Василь Гнатович. — Бо діти грають не на слух, а по нотах.
Але які можуть бути ноти для мітли чи дерев’яного рубля, по якому б’ють ложкою? Виявляється, тут своя наука. Для кожної партії — своя мелодія, чи ритмічний малюнок. До речі, більшість тих музичних номерів, що виконує колектив (а їх сотні), придумує керівник. Мелодія, ритм, слова — все його авторства.
На Василя Чумака тільки подивись, одразу бачиш, що це і є та народна українська душа, на якій віками тримається село. Що в руки не взяв — з того й змайстрував. В якій компанії не побував — усім настрій підняв.
— Я змалку на всіляких сільських оказіях грав. А там дядьки після третьої чарки починають пригадувати і старі мелодії, і якісь прадавні інструменти. А я слухав та переймав.
Усе, що можна було зробити з підручного матеріалу, майстрував миттєво. А в мріях малого, як недосяжна височина, стояв акордеон. От якби такий — заграв би на весь світ. Як підріс, мама пообіцяла, що купить, коли добре закінчить сьомий клас. На акордеон, щоправда, родина так і не стягнулась, бо жили бідно, але забракло слів і дихання, коли мама внесла до хати гармонь. Каже, тоді від щастя аж розплакався. Відтоді грав на багатьох інструментах і в школі, де викладав співи, і в сільському клубі, де працював, і на сільських святах, і на конкурсах та фестивалях, але перша мамина гармонь запам’яталась назавжди.
Пізніше життя не балувало сільського музику розкішними інструментами. Брав іншим — тим вогником, що горить у ньому. І навколо себе завжди гуртував інших.
Так свого часу у селі народився ансамбль ложкарів. Слідом за ним зібрав жіночий гурт сопілкарок. А все одно хотілося здивувати глядачів чимось незвичним. Тоді до ложок і сопілок почали додаватись різні шумові інструменти. Так і з’явилися «Веселі музики», які з часом стали народним, а потім — і козацьким колективом.
Дізнавшись, що ним зацікавився кореспондент «Голосу України», Василь Гнатович підкинув ідею:
— От якби нам виступити у Верховній Раді. Ми не підвели б — усіх депутатів так розвеселили б. А там, дивись, може, хтось допоміг би хоч чим. Ми ж усьому раді.
Наскільки багаті духом та життєвою енергією сільські музики, настільки й бідні вони фінансово. Старше покоління новоселицьких сопілкарів та ложкарів пригадує, як багато для розвитку їхнього села докладав колгосп. Тоді він не тільки збудував школу, дитячий садок і клуб власним коштом, а й постійно опікувався колективом. Нині усе тримається здебільшого на ентузіазмі Чумака та стараннях сільського голови. Бо тільки їм відомо, як вдалося знайти гроші, щоб справити нову форму для артистів. А торік закупили ще й нові ложки і баян.
Артистична душа вимагає слави та визнання глядачів. Об’їздили свій район, неодноразово бували на обласних святах. Пам’ятають кожен виїзд до інших міст і навіть до столиці. Звідусіль привозили захоплені відгуки глядачів. Та їх дедалі менше. Запрошення є, а коштів на поїздки — не знайти. Отож, беруть бабусин баняк, з ним йдуть по колу, збираючи пожертви глядачів.
— Та ви ж про це не напишете, — були переконані діти.
Але чому ж про це не говорити? Тут просто кричати треба. Ми бідкаємось, що нікому рятувати село та чисту українську душу в ньому. А тільки ця душа спалахне вогником таланту, одразу перестає бути цікавою.
«Веселим музикам» багато не треба — на нову сопілку чи справжній бубен. І ще б поїхати хоч куди з концертом, виступити, потішити людей і себе показати. Вони так чекають на запрошення. Слово за вами, добродійники.
Хмельницький.
Фото автора.
Керівник ансамблю «Веселі музики» Василь Чумак.
Під час виступу колективу.
