Музика живе всюди: і в столиці, і в провінції. Як вона там живе — то вже інша річ. Звісно, престижно говорити про музику з кимось із «великих». Але нам цікава саме провінція, отож забудьмо про манію величі. Зрештою, наш співрозмовник теж не маленький. Зріст у нього нівроку — коли він сідає до фортепіано, цей інструмент зменшується до розміру дитячої іграшки. Йдеться про Валерія Козупицю, сумського композитора і виконавця (на знімку).

Він народився в серпні 1960 року під Сумами в селі Писарівка. Сім’я — музична: мама — директор Палацу культури, батько — електрик, але добре грав на балалайці. Та ще й прадід колись співав у церковному хорі. Після культосвітнього училища Валерій служив в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу. Повернувся додому, закінчив музичне відділення педуніверситету. І залишився в Сумах. Втім, його пісні співають і Білоножко, і Сандулеса, і Шпортько, і Поплавський. «Посеред гамірного загалу української естради голос сумчанина Валерія Козупиці приємно відмінний — в ньому відчувається те, що у народі називають «душею»... Інтонація його завжди індивідуально-ексклюзивна, вона має свій неповторний шарм, теплоту і щирість, оригінальну мелодику та ідентичну простоту». Це слова Віктора Герасимова, президента Асоціації діячів естрадного мистецтва України. Цитату взято з обкладинки компакт-диска Козупиці «Сумська мелодія».

— Валерію, з чого почався ваш шлях на естраду?

— Іще сімнадцятилітнім я співав на танцмайданчику в Парку культури: за вечір 7—8 пісень з добрим музичним супроводом. Це були перші імпульси в розумінні музики, а її розмаїття я збагнув уже в армії, в ансамблі КВО. Це була чудова компанія. З хлопців, із якими я служив, вийшло немало знаменитостей: нинішній директор Донецької опери, а ще Тарас Петриненко, Коля Кирилін, який потім став бас-гітаристом у Алли Пугачової, Саша Чуприна — соліст-трубач симфонічного оркестру Національної опери. Я вже не кажу про начальника ансамблю народного артиста Олександра Пустовалова. Було престижно, але непросто, бо вся Київська консерваторія служила там! А я — провінціал після училища. Але це — чудова школа. Саме там я відкрив у собі тягу до імпровізації, до джазу. То був для мене час пізнання естрадної музики — ще тієї, в якій шанувалася мелодія.

— Зараз ви почнете нарікати на нинішній час, коли для шоу-бізнесу головне — зовсім не мелодія?

— Краще розкажу анекдот. Молодий композитор написав оперу, приніс до театру. Режисер переглянув ноти, клавір і каже: «Чудово, беру! Тільки я не бачу, як цей твір називається». Композитор засоромився, пояснює, що опера зветься «Ех, трам-тара-рам!», причому «трам-тара-рам» — зовсім непристойні слова. А режисер на те: «Нормальна назва! От тільки слово «Ех!» треба викинути, бо воно циганщиною пахне!»

— А чого ви згадали саме цей анекдот? У вас не складаються стосунки із замовниками музики?

— Та ні. Здається, мною оспівано все, що є в нашій славетній області: є і пісня «Сумщина», і гімн міста, й гімн Сумського земляцтва, і твори до Дня Перемоги. До таких речей іноді ставляться зверхньо. Скажімо, поет Микола Гриценко, мій земляк, який тепер живе в Києві і з яким ми створили чимало пісень, спершу вважав, що це несерйозно для поета. А я його все спокушав написати пісню про сумчанок. І вона в нас таки з’явилася, тепер лунає як позивні на обласному радіо — «Сумська мелодія» («Сумські чарівні липи як молоді дівчата...»). Я її співав у Палаці «Україна» на «Пісенному вернісажі», потім і компакт-диск так назвали, та хто тільки її не виконував!

Бували й прозаїчніші випадки, наприклад, пісня для сумського Автодору.

— У вас є машина?

— Тільки пральна.

— То який резон писати пісню про Автодор?

— Добрий чоловік попросив, мій друг Анатолій Миколайович Вербовик, начальник сумського Облавтодору, торік він, на жаль, загинув в автокатастрофі. Так от саме він замовив. Анатолій Миколайович узагалі шанував пісню, улюблена у нього була «А на том берегу незабудки цветут» Євгена Рибчинського. Вербовик справді переживав, що нема пісні про Автодор! Як я міг не написати? Отже, коли замовляють — це нормально. Значить, ти комусь потрібен. Згадайте, були часи розквіту радянських замовних пісень, скажімо, пісня Пахмутової про геологів, яку співала вся країна, бо вона таки гарна. Тут головне — чесно зробити свою справу. Ми не можемо зневажати замовника. Не хочеш — не берись. Якщо замовникові не подобається, я мушу його зрозуміти, й іноді доводиться все переписувати. Переписуй — але не втрачай відчуття фундаменту, на якому тримається і музика, і мораль.

— Вам доводилося конфліктувати із замовником?

— Це буває, коли люди самі не розуміють, що просять. Замовляють пісню, а нездатні її почути.  Коли є досвід, завжди можна дійти порозуміння. Складніші конфлікти — з авторами тексту. Якось ми створювали з одним поетом пісню про тих, хто будує дороги. Поет пише: «Я радий, що я дорожник, спішать по світу білому дороги!» Ну що це таке? Білий світ — це не територія, це інше поняття! Приїхав начальник дорожньо-будівельного управління, він теж цього не зрозумів. Каже: «А де тут наше підприємство, де люди, які працюють під дощем і снігом?»

— Я служив у військах зв’язку, ми співали «Пускай дожди и грязь — должна работать связь!»

— Сміх сміхом, а люди хочуть, щоб пісня була саме про них. Справді, вони роблять справу настільки масштабну, що її не так просто оспівати. Ми з Рубеном Ашотовичем Сумбатовим, багатолітнім головою правління ВАТ «Сумбуд», якось про це говорили. Він каже: «Ви уявляєте, скільки ми всього побудували?! А як зробити з цього пісню, щоб була така, як «Рідна мати моя»?» Я з ним згоден: тут не одразу знаходиш ключ, яким тема відкривається. 

— Якщо вже заговорили про високе, то скажіть: замовною піснею можна спокусити дівчину?

— Краще зіграти щось інструментальне. Усе залежить не від музики, а від дівчини. Одне скажу точно — попит на добру музику живий і не вбитий шоу-бізнесом. У нас у Сумах відкрився пивний ресторан «Брудершафт», і мене туди запросили регулярно грати. Виконую практично без перерви інструментальні джазові стандарти, пісні «Бітлз», різні брендові мелодії. І люди здатні слухати дві години фортепіано. Спочатку я грав лише одну годину, а потім адміністрація попросила, щоб було дві. А це теж замовна музика, хіба ні?

— У нашій провінції композитор може прожити з тих замовлень, які там трапляються?

— Як би це скромніше висловитись... Мабуть, саме життя зробило мене таким — я щасливий з того, що маю сьогодні. Не можна сказати, що в обласному центрі вдосталь замовлень. Але це не тільки в Сумах. Тож мені нема чого нарікати на свою провінційну долю. Є люди, яким ще гірше. Вчителі музики йдуть працювати на ринок, а завідувач клубом живе на 0,5 ставки. Я щасливий, бо можу щось не купити, десь заощадити — щоб записати компакт-диск. А головне — не забувати, що люди в моїй музиці шукатимуть простих речей: любові й доброї мелодії.

— Що являє собою музичне життя в Сумах?

— У нас уже літ двадцять Орест Коваль проводить щорічний органний «Бах-фестиваль», який має міжнародний статус, його підтримують облдержадміністрація та спонсори. В музичному сенсі Суми — не пустеля. Ще є фестивалі «Кролевецькі рушники» і «Боромля». Працює обласна філармонія, де є чеський орган і проходять органні концерти, і класика, і джаз. При філармонії — камерний симфонічний оркестр, є театр імені Щепкіна зі своїм невеликим оркестром. Маємо музичний факультет Сумського педуніверситету і Вище училище культури і мистецтв імені Бортнянського. Все це не може не впливати на перебіг музичного життя.

— А є вуличні музики, як ви до них ставитесь?

— Якось бачив: мама прийшла на площу перед собором з двома дочками. Одній років сім, вона грає на скрипці, а менша — літ чотирьох — грає партію другої скрипки. Фантастика! Тобто це все-таки певна ознака повноти міської культури — від міжнародного органного фестивалю до таких от вуличних дуетів. Інша річ, що не вистачає продюсерів — на кшталт тих, які колись підтримували «Бітлз», котрі також були хлопцями «з вулиці». Не думаю, що гроші — це первинне в нашій справі. Та й не можна сказати, що коштів нема — адже на футбольну школу «Барса» в Сумах фінанси знайшли. Тобто річ у тім, що вважається культурним пріоритетом.

— Я бачив вашу хату в Сумах: стара руїна, в якій нема де рояль поставити. І там живе композитор, що написав гімн сумських будівельників!

— До чого ж тут будівельники? Це, мабуть, якась життєва помилка — я від природи не хазяйська людина. Але ж ви не можете сказати, що вам не подобаються мої пісні!

Записав Христофор Груша.

 

Фото з архіву Валерія Козупиці.