Сорок років тому Олександрі Пилипівні Кондратюк (на знімку) із селища Демидівка присвоїли звання «Герой Соціалістичної Праці» та вважали кращою дояркою України.
Чесні рекорди
Визнання до Олександри Кондратюк прийшло тоді, коли вона на ділі довела, що надоювати по шість тисяч літрів молока від корови за рік — реально. Оту шеститисячну планку, працюючи в демидівському колгоспі «Україна», доярка тримала протягом майже двадцяти років.
— Були часи, коли за день (причому вручну) я надоювала по 350, навіть 400 літрів, — згадує Олександра Пилипівна. — А всього наше колективне господарство відправляло на маслозавод 22 тонни молока. Тобто ми за день надоювали більше, ніж за весь рік усі разом узяті нинішні сільгосппідприємства Демидівського району! Але, на жаль, у тих, хто чогось досягає в житті, з’являються «доброзичливці». Заздрісники пускали чутки: мовляв, шеститисячний показник без добавленої водички не обходиться. Приїхала перевірка і переконалася, що все по-чесному. Але був у мене і секрет високих надоїв: я домоглася, щоб для корів виділяли біологічні вітамінні добавки, як у Європі. Вони були натуральні, не те що нинішні...
Щоб урятуватися від голоду
— Про те, що стану дояркою, в дитинстві не мріяла, — кладе руку на серце Олександра Кондратюк. — Бо одразу після війни думали тільки про одне: як би не вмерти з голоду. На моїй рідній Херсонщині було сутужно. Щоб вижити, мусила навіть жебракувати. Але в який дім не заходила — всюди небіжчик, і великим щастям вважалося випросити в людей бодай скибку хліба... Батько не повернувся з фронту, а мамі вдалося влаштуватися на виноградник. Знайшлася там робота і для мене — ганяти ворон від грон. За це давали, уявіть собі, по 100—200 грамів хліба, і така платня, слава Богу, тоді рятувала від смерті. Потім мама вирішила податися на Західну Україну, де, як переповідали люди, голоду не було. Взяла з собою й мене. Коли ми опинилися на залізничній станції, зрозуміли: охочих покинути Херсон багато. Люди кричали, билися, викидали один одного з поїзда. Коли ми, тримаючись за руки, все-таки проштовхувалися у вагон, якийсь здоровенний чолов’яга чомусь захотів викинути мене. Мама заступилася — жбурнула в нахабу мішком з харчами. Так я врятувалася, але ми залишилися ні з чим. Голодні й холодні зійшли з поїзда на станції Дубно. Там уперше почули про Демидівку і про тамтешній більш-менш обнадійливий колгосп. Невдовзі потрапили туди. Саме тоді пішла мода вчитися на трактористок — за прикладом відомої Паші Ангеліної. Закінчила такі курси і я. Отримала величезну п’ятитонну махину, на якій у гарячу пору працювала цілодобово. Вдень сіяла, вночі культивувала. Трудилася й на оранці, де норма була п’ять гектарів, а я виконувала фактично 5—6 норм...
Після заміжжя та народження дітей Олександра Кондратюк у тракторну бригаду не повернулася. Вирішила працювати на фермі, де допомагала мамі.
— В роботі я була дуже прудкою, — каже Олександра Пилипівна, — спочатку доручили доглядати групу з восьми корів. Доїлися вони по-різному, і я одразу зрозуміла, що ось так, без вибраковки, великих надоїв не буде. Потрібно придбати найбільш продуктивних корів, щоб від них велося потомство. Цей метод, зрештою, ліг в основу майбутніх рекордних надоїв.
Дві вишиванки в нагороду
За старанну й плідну працю Олександра Кондратюк отримала чимало урядових нагород: два ордени Леніна, ордени Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, Дружби народів, низку медалей. В її життєвому багажі найвище радянське звання за труд — Герой Соціалістичної Праці.
— Вручав мені нагороду Володимир Щербицький, тодішній перший секретар ЦК Компартії України, — згадує Олександра Пилипівна. — Отримавши нагороду, квіти, подякувавши, вже зібралася йти зі сцени, але Володимир Васильович зупинив мене. Це, мовляв, ще не все. І тут виносять дві вишиванки. «Це вам і вашому чоловіку, — чую від Щербицького, — прийміть цей скромний подарунок особисто від мене». Я досі як реліквію зберігаю їх.
Не забуду першу зустріч із Мозговим. Іван Олексійович на той час керував Рівненською областю, а нас, колгоспників, викликали на якусь урочистість. Захід був призначений на одинадцяту ранку. Більшість із присутніх — доярки, та ще й після вранішнього доїння, сонні, — тож дехто почав засинати. Я теж. Ось такими нас і застав Іван Олексійович. Але відреагував з добротою: нехай, мовляв, дівчата посплять, бо, вочевидь, добряче наробилися, а я тим часом голосно не говоритиму...
Замість епілогу
— У 80-х роках минулого століття про Олександру Кондратюк зняли документальний повнометражний (на дві години) фільм. Називався він «Перша». Після розвалу Радянського Союзу в 1992 році голові колгоспу зателефонували з московської кіностудії й запропонували викупити цей фільм за дві тисячі рублів. У господарства, колишнього «мільйонера», як не дивно, таких грошей не знайшлося. І понині припадає пилом у Білокам’яній кінострічка про доярку, депутата Верховної Ради.
Рівненська область.
Фото з домашнього архіву (90-ті роки).
