Нікому досі не розповідав про цей прикрий факт у моєму житті, але досить боягуза корчити. Був такий випадок! Ду-уже повчальний. Якщо серед вас, шановні читачі, є схильні випити, то уважно послухайте мою розповідь. А решта нехай далі газету гортає і шукає щось цікавіше...
Отож. Увесь вік не любив я домашніх посиденьок. Поки дочекаєшся накритого столу, щоб чарчину пригубити, то збожеволіти можна. Ще й гості — з жінками, дітьми. Етикету дотримуйся, зайве не випий — самі незручності й повна неволя! Інша річ — пікнік із друзями нашвидкуруч під кущем на березі річки. Кілька пляшок, хлібець, сальце чи консерви якісь — і вже чаркуємось, уже свято. Теревені. Стежимо, щоб між тостами й куля не пролетіла. Згодом анекдоти чи дискусія про політику, керманичам кістки перемиємо. А там уже й розлогу пісню завели, що аж луна над річкою. Хіба знайдеться чоловік, який би не віддав данину Бахусові? За гуртом чи за покликом душі — не має значення.
Дружина тривалий час терпіла мої зальоти, навіть не гуділа. Проте в її очах було стільки невисловленого осуду й презирства, що краще б вона обзивала непотребом чи й погрожувала. Все надіялася, що, може, схаменусь. Нарешті не витримала: «Соромно мені за тебе, Миколо!»
І потягла, мов теля на налигачі, до лікаря. Сам би нізащо не пішов. Але вона пристала: пішли та пішли. Мовляв, це зараз просто: проковтнеш пігулку, потім гіпноз, психотерапію проведуть — і більше не кортить навіть за столом у свято.
Поїхали ми з нею до Кременчука, знайшли лікаря. Черга — аж до воріт. Чекаємо, майже не посуваємось, до вечора чи й попадемо. Дружина й каже:
— Щоб даремно час не гаяти, ти сиди й очікуй, а я піду до зубного лікаря.
Я сидів-сидів, надивився вволю на спиті бомжачі морди (себе ж не видно!). Вирішив трохи розвіятись, поглянути на місто. Квартал якийсь пройшов, аж ось тобі й кафе. На повітрі під парасольками столи, пивце подають... Ну, думаю, келих мені не завадить, аби спрагу пригасити. А вони до пива ще й тараньку. Видудлив пиво, а рибинка майже ціла — шкода залишати. Ще кухоль пішов, як брехня по селу. А Бог любить трійцю, то випорожнив іще один...
Коли дружина почала шарпати мене за рукав, навіть не впізнав одразу свою благовірну.
— Що тобі, дівчино? — простогнав їй чемно, не розплющуючи очей.
— Я так і знала, — вихопилось у неї розчаровано. — Свиня калюжу знайде. Вилікувався один!
— А, це ти, мій ангел-спаситель?
Якимось дивом дотягла вона мене до своєї сестри і вклала спочити, як малу дитину.
Уранці на важке натщесерце подали мені бридку мікстуру й розсолу з квашеної капусти. Трохи очухався. Тепер дружина не вмовляла, а наказовим порядком змусила знову чимчикувати до лікаря. Та мені байдуже: куди й навіщо. Хоч і до лікаря. Зайду, думаю, якщо їй так припекло. Бути такого не може, щоб мене до випивки не тягло! Бажання покінчити з чаркуванням не маю, тож і психотерапія мені до одного місця.
Входжу до лікаря. Він негайно ж бика за роги.
— Ви що, маєте бажання кинути пити?
Чесно зізнаюсь:
— Дружина наполягає.
— А ви?
— Аніскілечки.
— Ну й правильно! — каже він цілком серйозно. — Ідіть і пийте на здоров’я.
У мене очі на лоба: то навіщо я сюди пришелепав? Неохоче веду мову далі:
— Може, все-таки варто спробувати?
А він знову своєї:
— Та ви що, з розуму з’їхали? Навіщо воно вам здалося? Чи дружини боїтеся?
— Ніхто й нікого не боїться. Але ж п’янство все-таки шкідливе. Правильно я розумію?
— І яка вам від цього шкода?
— Мені?
—Так.
— Але ж іноді я нап’юсь і битися починаю.
— Це ж добре! Ніякого задоволення, якщо випити й не побитись. Нема чого й згадати.
— Я і так вранці нічого не пам’ятаю. Прокинусь, ось такий синець під оком, а хто і коли нагородив — не згадаю.
— Це й на краще! Пам’ятав би — віддячити потягло б. Знову заробити можна.
— Можливо, й так, — продовжую я, — проте коли я п’яний — свиня свинею: можу й триповерховим загилити на когось при людях.
— Ну то й що? Тверезим же ви цього не робите?
— Ні, звичайно.
— То що ж вам, мовчати весь час? Хоч так виявляєте свої почуття.
— Ну, нехай. Я ж п’яний ще й під тином засинаю.
— І це потрібно. Свіже повітря, вітерець. Тверезому таке і в голову не збреде — відпочити на вулиці.
— Але ж дружина незадоволена.
— Це тому, що п’єте мало. Потрібно більше пити.
— Та ви що, смієтесь? А як же потім?
— Вона тоді зовсім залишить вас, з дітьми. Це ж зручно як. При них ані вилаятися, ані з сокирою навколо хати побігати, і на вулиці не поспиш. А без них — воля. Сім’ї немає — нема й відповідальності. Гроші віддавати чи приховувати у шкарпетці не треба. Отримав — і того ж дня повністю прохукав.
— А далі?
— Теж нічого страшного: тут карбованець стрельнув, там — і живеш.
— А як давати не стануть?
— Тоді й милостиню можна попросити. Все одно ж лежиш на дорозі. Хіба важко руку простягти? «Дайте, не минайте, каліці нещасному...»
— Та хто ж мені, бугаєві отакому, подасть?
— Бугаєві? Та ви що? До того часу на вас поглянути буде сумно.
— А як же зі здоров’ям? Склероз, серцева недостатність...
— Не турбуйтесь: це вам не загрожує. Ви до цього не доживете.
— Помру, чи що?
— Та що ви, батеньку, вам ще жити та жити. Років зо три — це точно, а як поталанить, то й усі п’ять!
— А потім?
— Дуба вріжете де-небудь під парканом. Але ж три роки поживете у своє задоволення: питимете, скільки душа забажає.
— А дружина? Невже й до могилки не прийде?
— А навіщо їй приходити? Може, ніхто й не знатиме, де ваша могилка. Та й дружина ваша давно вже буде щаслива за іншим.
Тут я вже не витримую такої «звабливої» перспективи, вилітаю пробкою з кабінету й кричу дружині:
— Ніякого іншого чоловіка! Зі мною житимеш. А як іще хоч раз не встежиш за мною — мало не видасться. Привезла вона мене на сповідь, а сама що задумала! Додому! Годі час марнувати!
Опісля такого переконливого терапевтичного діалогу з лікарем я —ані краплі до рота, навіть за надзвичайних обставин. Чого й вам бажаю, друзі!
Деріївка Онуфріївського району Кіровоградської області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
