Коли кажуть, що держава мусить дбати про культуру, зокрема, про театр, це правильно. Так має бути. Але траплялося, що так бути не могло. Взяти хоча б українські повоєнні еміграційні театри, коли за кордоном опинилися сотні діячів сцени, серед яких — і першокласні митці. Радянська держава вважала їх ворогами, а чужі держави дали їм притулок, але не гарантували роботу за фахом. Хочеш — грай, хочеш — ні. І вони — грали! Як писав очевидець, вони «могли б спокійно увійти в загальне русло еміграційного процесу і не мати клопоту з театральною справою, що вимагала надзвичайних зусиль. Проте ними керував благородний інстинкт професії і патріотизму».Деякі з тих театрів трималися до 1980-х років, а окремі дожили й до наших днів.
Ми про той «театр без держави» майже не знаємо. Точніше, лиш починаємо знати. Зокрема, завдяки новій книзі Валерія Гайдабури «Театр, розвіяний по світу» (К., Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2013). Гайдабура — високого польоту науковець, але його книжка — без монотонного академізму й читається іноді як детектив. Бо зібрані автором історії досить-таки унікальні.
Ось велика актриса Віра Левицька. Вона грала королівські ролі. При тім заробляла на життя на тютюновій фабриці. А на батьківщині її портрети палили, з фільму «Богдан Хмельницький» вирізали епізод за її участю, ім’я замовчували півстоліття, а в 2002 році, незадовго до її смерті у Філадельфії, присвоїли звання... заслуженої артистки України.
А ось Наталя Пилипенко — колишня актриса Курбаса, яка створила в центрі Парижа театр імені свого вчителя й поставила там п’ять вистав, а сама при тім працювала куховаркою на околиці міста.
А ось Євгенія Чайка та Борис Дніпровий — організували в Парижі театральний ансамбль. Потім власним коштом зняли повнометражний кольоровий (1953 рік!) музичний фільм «Наталка Полтавка» в околицях французького села: Чайка грала Наталку, а Дніпровий — і Петра, і Возного.
Невдячно переказувати такі сюжети, їх тут багато, як немало й наших театрів, що працювали в різних країнах. Це Ансамбль українських акторів (Німеччина, потім США), Театр-студія Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської (Австрія, Німеччина, потім США), Український театр в Америці, театр «Заграва» (Торонто, Канада), Український театр у Філадельфії під керівництвом В. Шашаровського, «Театр у П’ятницю», Український театр імені Блавацького та театр імені Курбаса (Австралія). Це півтори сотні назв вистав, десятки імен. Здається, легко потонути в потоці інформації. Але для Гайдабури тут усі — свої, й він робить їх «своїми» для нас, що неможливо без любові до тих, про кого пишеш. В цьому сенсі показова історія життя Марії Малиш-Федорець, яка на початку ХХ століття працювала в Києві в театрі Садовського, під час війни емігрувала й скінчила свої дні в Австралії. Її не любила й радянська влада (за те, що емігрувала), й історики театру (за те, що відбила Миколу Садовського в Марії Заньковецької). Але Гайдабура зумів повернути наші симпатії до цього забутого імені, як він робив це у своїх книжках уже не раз.
