26 грудня минає 90 років від дня народження відомого краєзнавця Волині, засновника і беззмінного директора Торчинського історико-краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України, почесного громадянина Волині, на жаль, уже покійного Григорія Гуртового.

Незабутні уроки Вчителя

Мої спогади про селище Торчин здебільшого пов’язані із незабутнім Григорієм Гуртовим. Багато літ, коли маршрути моїх журналістських відряджень пролягали до Володимира-Волинського, Локачів чи Нововолинська, намагався їхати не об’їзною, а центральною вулицею селища, щоб побачити невеличкий будиночок Григорія Олександровича, а зовсім поруч — старе приміщення створеного ним музею. Здавалося, Торчин освячений присутністю цієї мудрої і безкорисливої людини. За нагоди зупинявся — порадитися, проконсультуватися. На відміну від багатьох, він охоче ділився інформацією, бо знав дуже багато. Здивував мене Григорій Гуртовий своїми воістину енциклопедичними знаннями ще 1975 року, коли я перебрався до Луцька з невеликого галицького міста Сокаля. Працювати в луцькій районній газеті «Слава праці» було непросто: район не мав свого райцентру і по матеріали щоразу доводилося їхати в села. І хоча спочатку обіймав посаду завідувача сільгоспвідділу, не оминав і улюбленої краєзнавчої тематики. Вже перша наша зустріч приємно вразила. Григорій Олександрович міг провести цікаву і повноцінну екскурсію навіть для однієї людини. Слухав його, і здавалося, що навіть бачу і чую людей, які колись тут жили. Його тиха оповідь переконувала більше, ніж підсилені мікрофонами виступи нинішніх політиків.

Музей дивував унікальністю зібраних старовинних речей, їх тут понад десять тисяч, уміло побудованою експозицією. Запам’яталися розповіді краєзнавця про вересень 1939 року, який у ті часи ще називали золотим, про колишніх членів Комуністичної партії Західної України. Ті комуністи-підпільники міжвоєнного періоду були справжніми патріотами України, боролися за національне і релігійне визволення свого краю, за що зазнали тортур і знущань у тюрмах та концтаборах тогочасної Речі Посполитої, а потім — СРСР.

Повернуті славні імена

Під впливом Григорія Олександровича я зацікавився особистістю колишнього секретаря Станіславського, Волинського і Холмського окружкомів КПЗУ Степана Бойка, закатованого польською дефензивою 19 листопада 1930 року в Луцьку. Згодом поїхав у Сокаль, де зустрівся з рідною сестрою Степана Бойка Анастасією і рідним братом Петром, дізнався багато цікавого про цю мужню людину. На жаль, ідеї, за які боролися члени КПЗУ, були спаплюжені сталіністами. А «вождь народів» 1938 року розпустив КПЗУ як ворожу його режиму організацію. Можливо, поширені нами відомості про Степана Бойка в буремні 1990-ті роки допомогли врятувати його пам’ятник, розташований у Луцьку на вулиці Лесі Українки. Волиняни і досі вважають його українським патріотом.

Наші контакти з Григорієм Олександровичем особливо пожвавилися, коли в 1981 році став працювати на Волинському обласному радіо. Інтерв’ю, бесіди з відомим краєзнавцем звучали не лише на місцевих радіохвилях, їх залюбки приймали й на Першому каналі Українського радіо. Мої колеги у Києві дивувалися: як тобі вдалося так розговорити його? Пояснював: головне не заважати, і Григорій Олександрович сам цікаво розповість.

Плідною була наша співпраця, коли повертали з небуття ім’я славного нашого земляка, уродженця села Усичі Людвіга Петкевича — керівника військового оркестру при дворі імператора Миколи ІІ, а потім — головного капельмейстера Збройних Сил СРСР. Як результат спочатку в районній газеті «Слава праці», а потім і в республіканській — «Сільські вісті», з’явилася стаття про музиканта «Грали сурми зорю», в області почали проводити щорічний обласний конкурс духових оркестрів імені Людвіга Петкевича.

Ділилися ми і дослідженнями волинських сторінок життя відомого польського письменника, історика, фольклориста Юзефа Ігнація Крашевського, який мав маєток у селі Городок Луцького району. А скільки Григорій Олександрович мудрих порад дав щодо дослідження оборонних боїв у червні 1941 року біля Войниці, Затурець, Торчина.

Досі дивуюся, де він знаходив сили, щоб у вже солідному віці провести реконструкцію колишнього торчинського універмагу й облаштувати там експозицію нового районного краєзнавчого музею. Звичайно, слід добрим словом згадати і тодішнього голову Луцької райдержадміністрації Вадима Науменка, який всіляко опікувався оновленням цього закладу. Сьогодні це одна з кращих районних музейних установ України. Багато десятиліть Григорій Гуртовий працював у музеї на громадських засадах, часто витрачав кошти зі своєї невеликої вчительської зарплати на нові експонати і підтримання експозиції.

Пригадую, який вражений був колишній, на жаль, нині вже покійний, голова облдержадміністрації Борис Клімчук, коли 2012 року вперше відвідав Торчинський музей.

А розбудити серця бюрократів не зумів...

Останні роки Григорій Гуртовий важко хворів. Ніби відчуваючи близьку кончину, намагався якомога більше зробити для земляків-торчинців. Особливо його непокоїло те, що колишні колгоспи відібрали в містечка його споконвічні землі, що молодим сім’ям ніде зводити житло. Своїми переживаннями поділився зі мною. Вирішили, що Григорій Олександрович напише про це статтю, а я посприяю її публікації в газеті «Голос України». Не один вечір ми обговорювали тему. Вирішили, що статтю слід доповнити карикатурою, сюжет якої був би запозичений з часу реформи 1861 року, коли розкріпачені селяни залишилися без землі. Стоїть чоловік на одній нозі, а другу поставити нікуди. Редактор газети Анатолій Горлов зрозумів нас, і 9 листопада 2011 року стаття «Торчин втомився стирчати на одній нозі» з малюнком Миколи Гладуна з’явилася на шпальтах «Голосу України». До речі, Григорій Олександрович був постійним читачем парламентської газети, з першого її номера.

Прикро, але місцеві бюрократи ніяк не відреагували на той крик душі почесного громадянина Волині, й Григорій Олександрович боляче переживав це. Але нікому із обласних можновладців не було діла до порушеної знаною людиною проблеми. Було і боляче за свою безпорадність перед байдужими чиновниками, і шкода Григорія Олександровича, який, залишаючи цей світ, хотів зробити для селища, де прожив 65 років, останній подарунок. Життя славного волинянина обірвалося 1 вересня 2012 року.

Порушену Григорієм Олександровичем проблему про повернення Торчину його одвічних земель закривати не можна.

На Волині не забувають свого Вчителя. Ім’я Григорія Гуртового носить історико-краєзнавчий музей у Торчині. Наприкінці грудня в області відбудеться Всеукраїнська науково-практична конференція до 90-річчя від дня його народження, а в Луцьку, за його пропозицією, вже встановлено пам’ятник Християнському милосердю волинян. Це — вже посмертна подяка Григорія Гуртового нашим землякам, які 1947 року врятували його, нащадка запорозьких козаків, і десятки тисяч людей з півдня і сходу України, Тамбовської та інших областей Росії від голоду. Він умів бути вдячним і сам любив робити добро.

 

Волинська область.

Фото автора.

Григорій Гуртовий зі своєю книгою «Волинь — край козацький» біля видавництва «Надстир’я» у Луцьку (2009).