У Києві виступив струнний квартет «Кронос» із США. Легендарний ансамбль із 40-річною історією в Україні дав концерт уперше. Тим часом уже сформувалося покоління «кроносів» — це ті, кому сьогодні десь від 30 до 40.
«Кронос»-квартет приїхав в Україну в такому складі: перша скрипка — Девід Гаррінгтон (основоположник і незмінний лідер ансамблю), друга скрипка — Джон Щерба, альтист Хенк Датт і віолончелістка Санні Ян.
Концерт відбувся в столичному театрі ім. І. Франка. Чому там, а не, скажімо, в філармонії? Це запитання до організаторів (музичної агенції «Ухо»). Є, щоправда, одна деталь, яка виправдовує місце події: участь феноменальної Мар’яни Садовської, мультиартистки, котра органічно вписується і в музичні, і в театральні реалії.
То зокрема через неї — Садовську — зал був повний.
Утім, програма концерту, щонайменше, дивна. Чому в неї потрапив, наприклад, Валентин Сильвестров, — зрозуміло. Кілька років тому композитор написав Третій струнний квартет спеціально для «Кроноса», прем’єра відбулася в Лондоні. З того часу твір нашого Сильвестрова надійно увійшов в репертуар всесвітньо відомого колективу.
Але мало про що говорять імена четвірки авторів, чиї композиції прозвучали на початку концерту. Та й музика не з найвищого розряду. Так, твори яскраві, ефектні: будь то ритмічна мініатюра Брайса Десснера, напівіронічна п’єса Ніколь Лізе, етніка сирійця Омара Сулеймана, в якій альтист підігравав ще й на перкусії, чи медитативна рага Рама Нарайяна, де пішли в хід і тамбур (індійський струнний інструмент), і нехитрий електронний пристрій з червоною лампочкою. Але крім зовнішніх ефектів тут особливо нічого більше шукати; це, якщо хочете, кітч, хоч і дуже якісний.
Очевидно, це була парадоксальна «прелюдія» до квартету Сильвестрова. Її сенс особливо відчувався тоді, коли він стояв на сцені й звичним жестом композитора обіймав за плечі Гаррінгтона, а в залі, здавалось, ще витали наелектризовані тишею образи-хвилі ажурних конструкцій сильвестрівського квартету. Потім був антракт.
Другу половину програми музиканти побудували на двох національних трагедіях: американській (події 11 вересня 2001-го) та українській (Чорнобиль). Але, знову ж таки, самі твори — це принципово різні естетики. Струнний квартет Стіва Райха — чистий мінімалізм. Тоді як композиція Мар’яни Садовської — «Чорнобиль. Жнива» — це щось з царини «world musіc»: тут використано пісенний та інструментальний матеріал поліського фольклору, і, крім голосу, авторка (вона ж вокалістка) експериментує з індійською гармонікою. Цікаво, що автентичні українські ритми в інтерпретації американців вийшли доволі переконливими. Але вся ця обрядова українська архаїка для них — передовсім екзотика, як яка-небудь індійська рага.
Позапрограмна третя частина концерту — те, що гралося п’ять(!) разів на біс — вийшла не менш еклектичною, ніж сама програма. Серед іншого (єврейського? циганського?) прозвучав і знаменитий саунд-трек з фільму «Фонтан» Даррена Аранофскі. Втім, дивно інше: саме в цей фінальний блок концерту потрапив твір ще одного українського композитора, Вікторії Польової, що, особисто для мене, став чи не найяскравішим музичним враженням програми. «Ходіння по водах» — п’єса, яка була написана спершу для фортепіано. В авторському перекладенні, спеціально здійсненому для київського концерту «Кронос»-квартету, музика набула майже барокової об’ємності і прозвучала особливо свіжо. Виявилось, це був заздалегідь спланований український «біс», а для Польової — прем’єра.
