Автор «Тихого Дону» знову заговорив материнською мовою

Кожен шедевр світової літератури (а «Тихий Дон», безумовно, належить до такого визначення), хоч би як це сприймали нігілістично, навіть заперечували прихильники псевдоаполітичних поглядів на культуру, не може жити винятково в царині мистецтва. Високохудожні твори завжди виходять на безкрайні простори бурхливого суспільного життя, у більшості випадків переломлюючи його плин і в такий спосіб змінюючи історії народів і держав.

Переконливих прикладів шукати, зрозуміло, не треба: Тарас Шевченко своїм СЛОВОМ не лише утвердив незнищенні культуротворчі традиції української мови, а й як ніхто зміцнив державотворчі устремління свого народу («Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». «Подражаніє 11 псалму»,1859).

Роман «Тихий Дон» — це не лише відтворення сторінок російської історії, це літопис життя донського козацтва в жорстокий період громадянської війни 1917—1920 років.

Шолоховським «Тихим Доном» захоплювалися (й захоплюються!) і демократи, ліберали, і прихильники авторитарних режимів, а також відверті диктатори. Активним пропагандистом роману, зокрема, був іспанський каудильо Ф. Франко (1892—1975). Звинувачений своїми співвітчизниками у тому, що саме він був мало не головним серед ініціаторів громадянської війни в Іспанії 1936—1939 років, в якій загинули з обох боків близько півмільйона людей, Ф. Франко сприяв перекладу іспанською й виданню «Тихого Дону». У такий спосіб каудильо наголошував: «Подивіться! Трагічні події, схожі на іспанські, відбувалися в багатьох країнах. Це історична закономірність у літописах держав, роздертих ідеологічним протистоянням, соціальною нерівністю, міжетнічними конфліктами тощо».

Диктатор став натхненником спорудження поблизу Мадрида, в «Долині загиблих», монумента, в центрі якого височіє 150-метровий хрест із написом «Всім іспанцям, полеглим під час громадянської війни» (до речі, тут поховано, згідно з його заповітом, і самого Ф. Франко разом із 40 тисячами республіканців та монархістів).

На жаль, незважаючи на значну за обсягом і глибиною дослідження російської й міжнародної шолоховіани, і творчість романіста, й історія написання ним свого головного твору ще мають достатньо таємниць. А роман-шедевр — теж своєрідний пам’ятник, створений М. Шолоховим, на честь своєї батьківщини — Дону і козацтва.

І це добре, бо «велике бачиться з відстані» (С. Єсєнін).

Знову приклад? До нашого часу не згасли дискусії щодо авторства (а то й узагалі реальності постатей) Гомера, Шекспіра,.. хоча більшість чудово розуміють, що визначальне тут — реальна наявність «Іліади» та «Одіссеї», драм і трагедій В. Шекспіра. Гамлетівське «Бути чи не бути?» хіба не гасло нашого часу з його глобалізмом, проникненням землян у Всесвіт, новим мисленням ІІІ тисячоліття?

Тож обмінюватися думками на тему «Шолохов і його роман «Тихий Дон» — це вияв здорового культурного життя суспільства, високого інтелектуального рівня його літературної (філософської, політичної, бізнесової) еліти.

Спробуємо в наших нотатках доторкнутися до хоча б кількох епізодів біографії російського класика та ситуацій, що виникали в період (і після!) написання ним його роману.

Названий вітчизняний письменник (1898—1936) — жертва сталінського терору, й уже тому важко сподіватися, що з пітьми невідомості колись випірнуть сторінки його прочитання українською мовою «Тихого Дону» (а втім, хтозна, адже «рукописи не горять»).

Чому згадуємо тут лише Є. Плужника, адже офіційно твір перекладався українською не раз? На мій погляд, тому, що спроба зберегти своєрідність художніх особливостей і передусім мови М. Шолохова в перекладі — це аж ніяк не винятково філологічна проблема. Той, хто насмілиться дати іншомовному читачеві відомий роман, той повинен бути близький М. Шолохову за талантом. Рано згаслий Є. Плужник на сьогодні — єдиний із вітчизняних митців, хто гідний стояти поруч із російським класиком. Адже перекладати — найперше означає зближувати народи, культури, врешті, сприяти інтелектуальному освоєнню світу, збагачувати духовну пам’ять людства.

До речі, тема мови «Тихого Дону» хвилює не лише наших дослідників. Нею переймаються і співвітчизники М. Шолохова.

Почнемо з того, що автор «Тихого Дону» виріс у полікультурному середовищі. Розмовна українська матері письменника — чернігівської селянки Насті Черняк, а також поширений на Дону місцевий діалект стали визначальними джерелами, що істотно вплинули на текст «Тихого Дону». Понад те: названі обставини уможливили створення М. Шолоховим неповторної (єдиної у світі!) мови його героїв.

До речі, свою першу публікацію — фейлетон «Випробування» — майбутній романіст підписав «М. Шолох» (у цьому чувся голос крові матері-українки молодого письменника).

Повторюся, що, пишучи ці нотатки, не забуваю про знервованих опонентів, прихильників «мовних війн» в Україні. Емоції тут зайві. Тому наші аргументи — передусім конкретні факти.

У подарунковому виданні «Тихого Дону» з вишуканими ілюстраціями художника О. Верейського в серії «Бібліотека великих письменників» (Москва, «Эксмо», 2007) видавці помістили в кінці роману «Примітки й коментарі. Словник місцевих слів»).

Що ж це за такі «місцеві слова»?

Усі назвати можливості немає, але частину спробуємо: встромить — «воткнуть», гаманець — «кошелек», грубка — «печка», загоїться — «заживет», крига — «льдина», маю — «имею», сакви — «передник сумки седла», сірники — «спички», сполох — «тревога», стегно — «бедро», стодола — «сарай», толока — «место под выпас», хвиля — «волна», худоба — «скот», циберка — «ведро», чепіги — «поручни плуга», чупринистий — «чубатый», шлях — «дорога»...

Один з героїв роману Митько Коршунов, освідчуючись Єлизаветі Моховій у своїх почуттях, каже: «Жаліти буду, кохати буду...».

Кохати, а не любити! У слові «кохати» — інтимність, ніжність, таємниця...

Відкриймо географічні карти чи списки прізвищ, поширених на Дону, й прочитаймо (перегорнемо й сторінки творів М. Шолохова «Тихий Дон» та «Піднята цілина»): Білогірка, Дубовий, Василівка, Дубрівка; Бунчук, Банник, Бешняк, Данько, Кошовий, Трохименко, Сидоренко, Гайдамаченко, Савченко, Філенко...

Згідно з переписом населення Області Війська Донського у 1897 році частка українців у краї становила 28 відсотків (в Таганрозькій окрузі, яка до 1926 року входила до складу УРСР, — 62 відсотки; у Донецькій (не плутати із сучасним Донецьком) окрузі — 39, Сальській — 29, Черкаській — 19).

Закономірно, що в період громадянської війни 1917—1920 років саме Українська Держава гетьмана П. Скоропадського та Всевелике Військо Донське на чолі з генералом П. Красновим (обидва політико-адміністративні утворення були незалежні й визнані значною частиною європейських країн) мали міждержавні угоди щодо економічного й військового співробітництва, що характерно для лімітрофних (що існують на межі, кордоні) територій. Взаємовигідною є й нинішня регіональна співпраця між Ростовською областю та Донбасом.

Отже, твердження, що М. Шолохов написав «Тихий Дон» літературною російською мовою, скажемо так, не зовсім точне. Мова роману — це говірка верхньодонців.

Але яким могутнім художнім талантом треба володіти, щоб мова роману і його героїв (мова Донського краю) увійшла до духовної спадщини російської культури! Уявімо собі, що актори Е. Бистрицька і П. Глєбов у відомому фільмі «Тихий Дон» розмовляють між собою сучасною російською мовою...

Цікаво, що головні герої роману — вихідці з Донщини — спілкуються між собою звичною для них місцевою говіркою, а от прийшлі віддають перевагу літературній російській.

Є над чим задуматися й пересічному читачеві, й дипломованому літературознавцеві, а тим паче авторитетному науковцеві.

Не випадково на презентації україномовного «Тихого Дону» в Парламентській бібліотеці України голова Міжнародного Шолоховського комітету А. Чорномирдін (син колишнього посла РФ в Україні В. Чорномирдіна) наголосив на тому, що «з висоти нашого часу стає зрозумілим, який подвиг здійснив письменник, створивши роман «Тихий Дон» — величний епос ХХ століття. Не менше звитяги й мужності виявив М. Шолохов, щоб надрукувати, донести до читача свою несподівану, як грім серед ясного ідеологічного неба, книжку».

Тут обов’язково приходить на пам’ять Іван Франко з його поетичним рядками:

М. Шолохов зумів своїм талантом і безкомпромісною громадянською позицією надихнути «міццю Духа і огнем любови» рідну йому і його співвітчизникам мову-говірку. Проблему ж наукової оцінки цьому явищу залишив літературознавцям.

Запропонований варіант українського прочитання шолоховського роману, який прийшов нині до читацької аудиторії України, зумовлений, гадається, прагненням перекладача В. Середіна наблизити твір до нинішнього часу, його проблем і викликів.

«Каждый из нас пишет для того, чтобы его слово дошло до возможно большего числа людей, которые захотят его прочитать. И счастье приходит к нам тогда, когда мы выражаем не маленький мирок своего «я», а когда нам удается выразить то, что волнует миллионы», — ці слова М. Шолохова, віриться, стояли перед очима В. Середіна, й він обрав прагматичний шлях — дати найбільшому числу сучасних українських читачів можливість відкрити для себе зміст епопеї про пошук смислу буття, про жахання донських козаків у вирі громадянської війни, розв’язаної більшовиками, врешті, про радості й біди не чужого нам краю, старші покоління якого жили в добросусідстві й шукали спільний рух у майбутнє.

У центрі уваги В. Середіна як перекладача стала турбота про точне відтворення тексту роману. І вже тому ясно, що про спроби передати атмосферу життя Донського краю першої половини ХХ століття (вірна служба імператору в Першій світовій війні, проголошення після 1917 року незалежності від Москви Всевеликого Війська Донського, поразка у протистоянні з більшовиками, розкозачування й колективізація, помста «переможців» учасникам повстання верхньодонців...), адекватне відтворення особливостей донських говірок тощо вести мову підстав немає.

Для своєї роботи 

В. Середін, як з’ясовується, взяв варіант «Тихого Дону», текст якого відрізняється від текстів поширених видань роману: він розширений, доповнений сторінками, котрі свого часу було вилучено із твору ідеологічними цензорами тоталітарного режиму — підлеглими непримиренних опонентів М. Шолохова.

Загалом перекладач 

В.  Середін, очевидно, пішов правильним шляхом: роботу зроблено, читацька аудиторія отримала солідний том роману російського класика. Але прискіпливий читач, мабуть, згодиться, що в перекладі шолоховського тексту зустрічається чимало русизмів («Туманіючи від скуки...», стор. 605. «Скука» все-таки по-українськи — «нудьга»). Ім’я головної героїні роману — «Аксинья», перекладено як Аксенія... А може, треба було залишити варіант поширеного на Дону поетичного жіночого імені?

Критикувати, зрозуміло, легше, а перекласти майже 700-сторінковий твір — виснажлива праця.

Шкода також, що, крім портрета М. Шолохова, у книжці відсутні ілюстрації (над мистецьким прочитанням «Тихого Дону» працювали видатні художники: перший був С. Корольков (1905—1967), багато років віддав роману-шедевру О. Верейський (1915—1999). Є ілюстрації молодих митців.

«Родимая степь под низким донским небом! Вилюжины балок суходолов, красноглинистых яров, ковыльный простор с затравевшим гнездоватым следом конского копыта, курганы, в мудром молчании берегущие закрытую казачью славу... Низко кланяюсь и по-сыновьи целую твою пресную землю, донская, казачьей не ржавеющей кровью политая степь!»

Відтворити в україномовному прочитанні ці рядки М. Шолохова здатен лише рівний йому за талантом й любов’ю до батьківщини.

Логічно, що у визначенні, за що 1965 року удостоївся М. Шолохов Нобелівської премії з літератури, наголошується на патріотизмі автора — «За художню силу і цілісність епосу про донське козацтво в переломний для Росії час».