Культура

19 червня 2013 78

Міністерство щасливих випадків

19 червня 2013 78

Нагадаємо, що цю рубрику «Голос України» започаткував, щоб дослідити: як рухається адміністративна реформа в провідних міністерствах. Зокрема, у контексті рішення Президента про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади. Вже було опубліковано кілька матеріалів про реформи в системі Мінекономіки, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства. Ці публікації викликали певний резонанс у суспільстві.

Мусимо наголосити: у статтях «Голосу України» йшлося не про персональну критику і не про внутрішні справи одних або других міністерств. Адже і сама адмінреформа започаткована не для міністерських чиновників, а заради важливого для всіх нас. Саме на цю думку наводить Програма економічних реформ на 2012—2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». І був указ Президента України про Національний план дій на 2012 рік щодо впровадження цієї програми (№187/2012, підписано 20.03.2012). Є й інший президентський Указ, №198/2012, підписаний 15 березня минулого року, — «Про керівників напрямів реформ». Це високі урядовці: віце-прем’єри, міністри. А ми сьогодні хотіли б подивитися на шляхи реформ саме в тій галузі, якою опікується Міністерство культури.

Коли на початку лютого президентським указом на посаду міністра культури було призначено Леоніда Новохатька, коментарі з цього приводу в Інтернеті переважали прихильні («Він — досвідчений чиновник»). Опоненти теж не мали претензій, але казали, що особистість міністра нічого не вирішує, оскільки «система працює так, як вона працює».

З цього приводу згадується давніший випадок. Коли міністром культури призначили Богдана Ступку, автор цих рядків запитав у нього: «Отже, тепер ви таки добудуєте Малу сцену театру імені Франка?»

— А щоб ви не сумнівалися! — відповів Богдан Сильвестрович.

Справді, це здавалося безсумнівним: чому великий актор, та ще й на посаді міністра, не зможе розв’язати проблему, що вже літ десять не вирішується? Але минуло ще літ десять, а справа з місця не зрушила. Сцену добудували вже незадовго до смерті артиста. То був повчальний випадок. Ступка запросив на свою виставу «Тев’є-Тевель» Прем’єр-міністра. Той прийшов, йому сподобалось, і він сказав: «Готуйтесь, такого-то числа я прийду на відкриття вашої Малої сцени!» Так і сталось.

У цій ситуації новопризначеним міністрам культури варто бажати лише одного: побільше таких щасливих випадків. Цифра видатків на культуру у нас настільки мала, що її часом соромно озвучити. Але при використанні навіть тих мізерних коштів міністр культури кожну копійку мусить узгоджувати з Мінфіном і Мінекономіки та звітувати перед Держказначейством.

Кому — скільки

Проблема часто не в тім, скільки тих копійок, а в тім, як і на що вони розподіляються. Візьмемо, приміром, бібліотеки. На 01.01.2012 в Україні було 37286 бібліотек. З них у сфері впливу Мінкультури — 18080. З них на селі — 14619.

За даними 2011 року, у сільських бібліотеках всього використано 382947,5 тис. грн. З них на оплату праці — 331779 тис грн., на комплектування — 9662,7 тис. грн. У жодній області показник надходжень книжок до бібліотечних фондів не перевищив показника списаних. Це схоже на співвідношення народжуваності та смертності — на користь останньої. На оплату праці тим часом фінансування виросло на 55787,1 тис. грн. У системі Мінкультури бібліотекарів на початку 2012-го було 35791 (57 відсотків від загальної кількості).

Звісно, люди цінніші за будь-які книжки. Однак чи можемо ми казати, що в даному разі справді фінансуються бібліотеки як такі?

При такому принципі «підтримки» книгозбірні приречені бути бідними. Скажімо, в Донецькій області 699 публічних бібліотек, з них 366 -у сільській місцевості. Хронічне недофінансування книгозбірень області з місцевих бюджетів призвело до того, що 36,8% з них (переважно сільські) не опалюються, 29,3% потребують капремонту і лише 18,3% сільських бібліотек телефонізовано. Більшість не мають сучасного мультимедійного обладнання. А по Україні від 2010-го до 2011 року мережа книгозбірень скоротилася на 180 одиниць. У 2011-му система Мінкультури втратила ще 92 установи (мінімальне скорочення в Івано-Франківській, Миколаївській, Полтавській, Рівненській, Тернопільській областях, найбільше — на Харківщині та Луганщині).

Рік тому Верховна Рада ввела мораторій на закриття бібліотек і клубів у сільській місцевості до 2015-го. Звісно, цим проблему не вирішено, а тільки заморожено. Але ж так само важко не лише бібліотекам. Абсурдна ситуація: для багатьох театрів, і не тільки периферійних, вигідніше не ставити нових вистав, ніж ставити їх!

На душу населення

Є така «Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів у частині розрахунку показника обсягів видатків на культуру і мистецтво». За цією формулою розрахунковий показник обсягів видатків на культуру у нас визначається виходячи із кількості населення адміністративно-територіальної одиниці та фінансових нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя. Такий порядок діє з 1 січня 2011-го (насправді — з 1990-х років, а з 2011-го діє сучасна редакція формули розподілу). Профспілки працівників культури вважають цю формулу недосконалою, бо вона не враховує особливостей регіонів і ускладнює фінансування. Потрібні коригуючі коефіцієнти — залежно від кількості закладів культури та числа працівників. Скажімо, місцеві ради Миколаївщини змушені додавати до розрахункових сум фінансування 30—60 відсотків, так само на Тернопільщині Мінфін дає тільки 60 відсотків від потреби «на культуру». Управління культури Полтавської ОДА свідчить, що обсяги фінансування не забезпечують навіть видатків на захищені статті. Тобто порядок визначення фінансових нормативів («на одного жителя») на ділі створює розрив між розрахунками та реальними потребами. Необхідні інші підходи. Управління культури Донецької, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Чернівецької ОДА пропонують орієнтуватися не на «душу населення», а на діючу мережу закладів.

Також в областях пропонується враховувати наявність об’єктів культурної спадщини. Приміром, Тернопільська ОДА пояснює недофінансування цих об’єктів саме тим, що чинна «формула розподілу» недосконала. Бо якщо, скажімо, за кількістю об’єктів культурної спадщини Тернопільщина — одна з найбільших в Україні, а за кількістю населення — одна з найменших, то вона не може змагатися за фінансуванням «на одну середню душу» з будь-якою індустріальною областю, де людей більше, а об’єктів культурної спадщини — менше. Та й самі об’єкти різні, це може бути і якась старовинна маленька церква, і цілий архітектурний комплекс — їх фінансування не можна звести до середнього обрахунку, у них неоднакові потреби охорони і збереження. Ці проблеми можна вирішити тільки шляхом цільового фінансування з Держбюджету, а не обрахунком «на душу населення».

А якщо взяти інший інструмент?

2012-го фахівці Українського центру культурних досліджень (УЦКД) за дорученням Мінкультури проаналізували інформацію про стан фінансування культури і мистецтва у регіонах протягом 2008—2012 років.

Цікаво, що нормативи змінювались, але не залежали від показників зростання ВВП! Приміром, 2008-й прикметний рекордним зростанням нормативів бюджетного забезпечення видатків на культуру (для обласних бюджетів норматив зріс на 78 відсотків, для районних — на 65, а для міст обласного підпорядкування — на 66,3). При тому номінальний ВВП збільшився лише на 31,5 відсотка! 2009 рік, світова криза: ВВП падає, а нормативи видатків на культуру ростуть. А ось 2010-й: збільшення номінального ВВП на 18,5 відсотка порівняно з попереднім роком, а видатки на «культурну душу населення» виросли тільки на 9,6 відсотка (для обласних бюджетів). 2011-й: збільшення номінального ВВП — 21,6 відсотка, а видатки на культуру з місцевих бюджетів упали на 10—15 відсотків.

Отже, немає чіткого зв’язку між станом економіки і бюджетних доходів та розміром нормативів видатків на культуру.

Утім, загальна картина незмінна. За даними обласних управлінь культури, оприлюдненими УЦКД, в більшості областей бюджетні кошти, передбачені «формулою розподілу» для сфери культури, не забезпечують навіть мінімальних її потреб. Місцеві видатки істотно більші від визначених за «формулою». Скажімо, культурна сфера Закарпаття та Тернопільщини фінансується переважно з районних бюджетів (66—68%), а в урбанізованих областях, приміром, Дніпропетровській, — з бюджетів міст обласного підпорядкування (49—52%), Луганській — 51—52%

Є ще одна велика проблема — фінансування шкіл естетичного виховання (музичних і художніх). Вони теж отримують гроші з розрахунку «на душу населення», і це робить їх бідними. Фахівці вважають, що такі школи варто вивести в окрему категорію й фінансувати виходячи з розрахунку «на одного учня», що було б набагато ефективніше.

Ось орієнтовні показники фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків на культуру і мистецтво на 2013 рік:

— для обласних бюджетів — 42,63 грн. на 1 мешканця;

— для зведених бюджетів районів — 186 грн. на 1 мешканця;

— для зведених бюджетів міст обласного значення — 119,11 грн. на 1 мешканця.

Ці умовні показники були розраховані працівниками УЦКД ще в серпні 2012 року, на сьогодні вже є фактичні, дещо вищі, нормативи фінансування культури з місцевих бюджетів. А якщо згадані школи фінансувати окремо, видатки для них становитимуть в середньому 4335 грн. на одного учня на рік (за розрахунками УЦКД).

При цьому загальні видатки на культуру з місцевих бюджетів мали б зрости приблизно на 21% проти попереднього року. Як можна побачити в урядовій Пояснювальній записці до проекту Держбюджету, вони збільшилися тільки на 8,3%. Там-таки сказано, що фінансування культури і надалі здійснюється за формулою «на душу населення».

Чи варто сподіватися, що Мінкультури, маючи в руках такий фінансовий інструмент, може переломити ситуацію в галузі?

Де тут оптимізація

Нинішнє Міністерство культури утворене 9.12.2010 року Указом Президента України №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади».

У чому полягала оптимізація? Ліквідовані в той самий час Держслужба з питань національної культурної спадщини та Держслужба контролю за переміщенням культурних цінностей були об’єднані в один Департамент культурної спадщини та культурних цінностей, а ліквідований раніше Держкомітет у справах національних меншин та релігій також став департаментом міністерства. І навпаки, з системи міністерства виокремлено Державне агентство у справах кіно.

Відтепер Мінкультури «є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування державної політики у сфері кінематографії, формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах культури і мистецтва, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин». Перелік обов’язків нібито збільшився, але структура та сама. Лише один приклад: у складі департаменту у справах релігій та національних меншин є сектор мовної політики (за штатом — три особи). Це при тому, що в Україні просто нема окремого державного органу, який би займався державною мовною політикою. Наскільки згаданий «сектор» у цій ситуації може бути ефективним? Варто підкреслити: ніхто не сумнівається в компетентності чиновників, які працюють в цьому (чи іншому) секторі. Йдеться про те, що система, в якій вони працюють, — недосконала.

Зрештою, нічого не змінилося. Як і раніше, діяльність «спрямовується і координується Кабінетом Міністрів» — з розрахунку «на душу населення» (див. вище).

Експерти вважають, що міністерство втратило певні важелі впливу на місцеві управління культури ще на початку 1990-х, коли більшість державних і комунальних закладів культури перейшли в обласне та місцеве підпорядкування і лягли на плечі тамтешніх бюджетів (чиї доходи не побільшали). Тепер, коли якась Н-ська міськрада виносить на чергову сесію питання про ліквідацію п’яти бібліотек, музею та художньої школи, хто їм допоможе? Мінкультури хіба що надішле листа: ви не можете цього робити без погодження з нами. Але ж установи закривають! З погодженням чи ні — кому від того легше?

Чому не довіряють?

Торік, коли скульптури геніального Пінзеля готували до показу в Луврі, тодішній міністр культури Михайло Кулиняк наразився на опір релігійних громад під гаслом «Не віддамо нашого Пінзеля!» Люди боялися, що скульптури, потрапивши до рук державних чиновників, назад не повернуться. Або повернуться — у вигляді підробок. Таку позицію засудили навіть деякі наші визнані інтелектуали: мовляв, це дикість — не давати скульптури на виставку! А втім, чому люди ставляться до рідних чиновників як до чужих? Очевидно, диму без вогню не буває. Бо, за відсутності реальної культурної політики, є жваві ігри інтересів навколо культурних цінностей.

Ось цитата з недавньої довідки Рахункової палати: «Мінкультури та заповідник «Києво-Печерська лавра» не вживають достатніх заходів для повернення п’яти музейних експонатів, переданих понад 20 років тому в тимчасове користування (на виставку). А викрадені з цього заповідника інші п’ять музейних предметів, з-поміж яких дві ікони кінця ХІХ століття, досі не внесено до каталогу культурних цінностей, викрадених з державних музеїв, заповідників, установ та приватних колекцій».

Таких випадків не так і мало. Згадаймо пам’ятний скандал з картинами, взятими з Національного художнього музею «напрокат» для однієї поважної державної установи, — а назад повернуто було підробки.

Але це дрібниці порівняно з деякими масштабними проектами, в яких навіть Міністерству культури відведено роль пішака. Або й без нього обходяться.

Почаївська лавра належить усьому народу

Що таке наша реальна культурна політика, розглянемо на прикладі. 2001-го Кабмін оголосив комплекс пам’яток у Кременці та Почаєві Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником. Розпорядженням Кабміну 2002 року всі пам’ятки передано зі спільної власності громад Кременецького району в державну (сфера управління Держбуду). 2003-го за розпорядженням Кабміну споруди Почаївської лаври вилучено зі складу заповідника і передано у безплатне користування представникам УПЦ МП, про що укладено угоду на 49 років. У 2009-му Тернопільська облрада перевірила законність цієї передачі. Виявлено численні порушення законодавства. Облрада двічі зверталася до керівництва держави з проханням повернути святиню до заповідника. Тим часом 25 грудня 2012 року в секретаріаті Верховної Ради зареєстровано законопроект №1161 «Про внесення змін до деяких законів України» — пропонується виключити споруди Почаївської лаври з переліку об’єктів, що не підлягають приватизації.

Тернопільська міськрада висловила стурбованість і звернулася до Кабміну з проханням профінансувати виготовлення номінаційного досьє та звернутися в ЮНЕСКО, щоб внести Почаївську лавру до Списку всесвітньої спадщини («за» голосували 45 депутатів із 61). Тернополяни кажуть: «Лавра належить усьому українському народу, а її приватизація однією з конфесій веде до релігійного протистояння». Цікаво, що серед функціональних обов’язків Мінкультури записано «сприяння толерантності в суспільстві». Але де ви бачите в цьому сюжеті Міністерство культури? Здається, й без нього обійшлися.

Прикметна й історія з Десятинною церквою. Її фундаменти — на території Національного історичного музею України (тобто в сфері управління Мінкультури). І от міністерство призначає заступником директора цього музею (як заступника з питань музеєфікації Десятинної церкви) ієродиякона, служителя Десятинного монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. Коли пізніше було утворено Музей історії Десятинної церкви, ієродиякона перевели на посаду директора цього музею. І він почав набирати співробітників — не з науковців, а з причетних до того самого Десятинного монастиря. Зрештою, світських науковців, які й створили концепцію музею, усунули від дослідницької праці, а декого звільнили. Далі ієродиякон заявив: оскільки саме церковна громада добилася від держави фінансування, то й музей історії Десятинної церкви є власністю не держави, а общини УПЦ МП! Де закон про свободу совісті, де пам’яткоохоронне законодавство (адже порушується цілісність заповідника «Стародавній Київ»)? При цьому юридично ієродиякон діє як представник державної установи, що є структурною частиною Мінкультури України! Але навряд чи цими подіями диригують саме з Мінкультури.

Ось чому обережність тих, хто боявся за долю скульптур Пінзеля, видається не дивною, та й не дикою — принаймні, на тлі того, що відбувається.

Гостинний двір як модель сучасної політики

Події довкола Гостинного двору в Києві розвивалися у всіх на очах. Важливий момент: 9 серпня 2011 року Мінкультури подало на розгляд Кабміну проект постанови Кабміну «Про виключення будівлі Гостинного двору у м. Києві із списку пам’яток архітектури, що перебувають під охороною» (мовляв, об’єкт втратив автентичний вигляд). А вже 15 серпня Кабмін виключив споруду зі списку! Дивовижна (але не дивна) оперативність. І нікому не було діла до того, що при подальшій руйнації Гостинного двору звідти вигнали театр на Подолі (один з кращих у Києві) й поставили під загрозу наукову бібліотеку. Чим не модель культурної політики: тут тобі й пам’ятка архітектури, і театр, і книжки — все, про що мусить дбати держава.

І не один у нас такий об’єкт: 16 січня ц. р. народний депутат В’ячеслав Кириленко надіслав до Генпрокурора та голови КМДА список із 25 визначних пам’яток архітектури, що перебувають під загрозою знищення в самому тільки центрі Києва. Серед них будинок родини Сікорських на Ярославовому Валу, а на Софіївській вулиці — будівля, з балкона якої проголошували Четвертий Універсал.

Заручники економії

Рахункова палата перевірила ефективність використання коштів держбюджету, що виділялися у 2011—2012 роках на утримання і збереження двох Національних заповідників — Києво-Печерського та «Софії Київської». Встановлено, що Мінкультури, до сфери управління якого входять ці заповідники, та Мінрегіонбуд, що до вересня 2011-го опікувався «Софією Київською», «не забезпечили належного контролю за виконанням завдань у сфері охорони і збереження цих національних пам’яток.

Унаслідок неналежного виконання Мінкультури своїх основних функцій у повному обсязі до Держреєстру нерухомих пам’яток не внесені пам’ятки архітектурного ансамблю Софійського собору та комплексу споруд Києво-Печерської лаври, які мають виняткове значення для світової культури і ще у 1990 році внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Порушуючи вимоги Закону України «Про охорону культурної спадщини», згідно з якими кожна пам’ятка має майнову цінність, що оцінюється у гривнях, заповідник Києво-Печерська лавра провів грошову оцінку 60 відсотків, а «Софія Київська» — менше 13 відсотків пам’яток.

У незадовільному та аварійному стані перебувають більше третини пам’яток Софії і майже чверть — Лаври. В обох заповідниках експонується лише близько 5 відсотків предметів основних музейних фондів, що є обмеженням прав громадян на доступ до культурних цінностей. При цьому в оренду і навіть безплатне користування здається від 30 до 80 відсотків площі обох об’єктів.

Незадовільними темпами здійснюється і реставрація музейних фондів. За рахунок виділених у 2011—2012 роках коштів відновили лише близько одного відсотка предметів від визначеної заповідниками потреби. За цих умов створюються ризики втрати музейних цінностей світового значення. Адже за таких темпів на реставрацію знадобиться від 20 до 100 років».

Що треба змінювати

Після 1991-го мережа органів управління у сфері культури не зазнала справжнього реформування. Це та сама стара державна машина. На загальнодержавному рівні управління культурним сектором здійснюють кілька відомств (Мінкультури, Держтелерадіо, навіть часом Держбуд або Мінрегіонбуд). Але рівень координації їхніх дій недостатній. Наявна система державної підтримки культури схожа на фантастичне сито, крізь яке безслідно просіюються головні проблеми, а «вирішуються» — другорядні. Це не культурна політика, а її підміна. Прикладів —скільки завгодно. Скажімо, фінансується Спілка письменників та її обласні організації — але гробиться книговидання і мова. Фінансується Спілка краєзнавців — але знищуються культурні ландшафти (так, що їх скоро не впізнає жоден краєзнавець).

Ось що пише Олексій Копитько, заступник голови правління Українського центру розвитку музейної справи (пан Копитько — симпатик колишнього міністра Кулиняка, тож його не запідозриш у зайвій опозиційності): «Ситуація в сфері культури України плачевна. Візьміть будь-який з напрямів (від книговидання до музейної справи) — проблем більше, ніж досягнень. Загалом за останні 20 років культурна сфера як система — деградувала. В динамці це прискорений рух униз по спіралі.

Для кожного наступного міністра, незалежно від його особистих якостей, вікно можливостей звужується. Дефіцит ресурсів, дефіцит кадрів, дедалі більший тиск зовнішніх факторів, політичний безлад, старіюча державна машина, матеріальна база, що розкладається... Все це програмує сферу культури — особливо ті інституції, що залежать від державної підтримки, — на відставання. Найгірше — консервується, а нове і живе — йде в недержавний сектор та існує не завдяки, а всупереч.

Щоб виправити цю ситуацію і змінити траєкторію руху, потрібні надзусилля та час. Для цього не достатньо просто впорядкувати якісь процеси. Бо це буде впорядкований рух на дно. Необхідні якісні зміни, що допоможуть зробити сферу культури сучасною. І де державний ресурс буде ресурсом допомоги».

Вінегрет стратегій

Майже 20 років тому молодий науковець Олександр Гриценко (нині директор УЦКД) в своїй книжці «Культурна політика: концепції та досвід» (Київ, 1994) навів чотири можливі стратегії реформування культурної сфери на пострадянському просторі, зокрема, в Україні.

Першу з них він назвав Європейською. Тобто слід змінити функції та статус Міністерства культури, зняти з нього зайвий тягар адміністрування та непершорядних проблем. А саме адміністрування треба децентралізувати, перетворити бюджетне утримання на фіксовану грошову підтримку, створити мережу фондів та агентств, надавши культурним закладам найширшу самостійність, аж до права збанкрутувати — замість того, щоб витрачати кошти на їх підгодовування.

Другу стратегію він назвав Просвітянською. Це те, що в просторіччі зветься шароварництвом на державному рівні, коли «культура» — тільки закостенілий символ, як оті дівчата у віночках, що подають «хліб-сіль» високим гостям під час урочистих візитів.

Третя — Дикого Заходу. Це стратегія держави, яка згодна бути завойованою, щоб так увійти до світової спільноти. Власне, це шлях добровільної культурної колонізації при невтручанні держави (мовляв, у нас «на це» все одно немає грошей), а «свої» закони якщо і є, то не виконуються. Звісно, при цьому культурний ринок окуповується сильними виробниками культурного продукту (американське кіно, російські книжки тощо).

І нарешті, четверту стратегію Гриценко назвав СНДешною. Це стратегія держави-сателіта, що не має бажання виходити на власну орбіту, вона використовує інформаційне поле вчорашньої метрополії. Акцент переноситься з продукування актів власної культури на канали їх передачі і створення «спільного» (відомо з ким) культурного простору.

Цікаво через 20 років це читати. Бо ми так і не обрали якусь одну культурну стратегію. У нас насправді вийшла мішанина, не всіх чотирьох, а лише трьох найгірших — Дикого Заходу, СНДешної та Просвітянської. Це легко собі уявити у вигляді такої картини: український Прем’єр-міністр відкриває пам’ятну дошку Щербицькому, дівчата у віночках подають хліб-сіль, головний інформаційний спонсор акції — газета «Комсомолка в Украине», а на концерті з нагоди події виступає спеціально запрошена співачка Мадонна (картина не така вже й фантастична, все перелічене — мозаїка нашої повсякденної культурної реальності).

Підготував Віталій Жежера.

ПрЯма мова

Микола Жулинський, директор Інституту літератури НАН України, академік (з приводу призначення нового міністра культури):

«Насамперед необхідно переглянути засади культурної політики, оскільки її концепція в Україні загалом прийнята. Вона передбачає максимальну підтримку з боку Мінкультури як державного органу різних громадських фондів, агенцій, організацій, які готові працювати на культуру, виступають з різними ініціативами, але їм потрібна фінансова підтримка, принаймні на перших порах. По-друге, йому треба добитися, щоб держава максимально розвивала культурні індустрії. Від комп’ютерних програм до антикваріату, організації виставок, підтримки проектів окремих митців, виробництва кіно-, радіо-, відеопродукції. Це могло би змінити атмосферу, коли культура в Україні виживає і розраховує тільки на державне фінансування, а інших джерел підтримки немає. Леонід Новохатько не є новачком у цій сфері, він працював заступником міністра, в адміністрації Президента опікувався проблемами культури, керував гуманітарною сферою у КМДА. Він знає, що відбувається в сфері культури. Я переконаний, він розуміє, що без серйозних реформ сьогодні не обійтися. Можна підтримувати на плаву те, що діє або ледь животіє, але так не можна змінити культурну атмосферу. Він чоловік енергійний, по-сучасному мислячий, я навіть думаю, готовий десь і ризикнути. Бо в процесі реформування великий авторитет заробити дуже важко. Доведеться іти на певні моральні травми. Але іншого шляху немає».

ДовІдково

Станом на 01.01.2012 на державному обліку в Україні перебуває понад 140 тисяч нерухомих пам’яток культурної спадщини — більше, ніж у Росії та Польщі разом. В Україні 401 місто має статус історичного. Є 63 державні історико-культурні заповідники, з яких 25 віднесено до сфери управління Мінкультури, з них 19 — національні.

Тим Часом

На початку нинішнього року до Закону України «Про видавничу справу», що підготовлений до другого читання, урядом внесено певні зміни. Пропонується відмовитися від норм чинного законодавства, за яким держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної наукової та художньої літератури українською мовою. Пропонується також відмовитися від зобов’язання держави підтримувати і розвивати видавничо-поліграфічну індустрію та мережу книгорозповсюдження.

Книжкова палата повідомляє: 2012-го тиражі книжок і брошур російською мовою зросли порівняно з попереднім роком на 92,7%, а українською лише на 17,1%. А Рух добровольців «Простір свободи» додає ще одну цифру: в Україні вперше за роки незалежності зменшилася частка школярів, які вчаться українською мовою, а книжок українською надруковано менше половини від загального тиражу.