Коментар поета Івана Драча
— Так сталося, що майже півстоліття я причетний до питань, пов’язаних із життям і діяльністю наших зарубіжних співвітчизників, або, як кажуть, українською діаспорою, і як голова товариства «Україна», і як голова Української Всесвітньої Координаційної Ради позаминулого скликання, і як письменник.
І коли читаю газетні повідомлення про те, що, наприклад, сьогодні більше мільйона українців називають Канаду своєю домівкою, чи про те, що офіційно в Російській Федерації нині живуть і працюють кілька мільйонів вихідців з України (хоча всім відомо, що їх там насправді близько 20 мільйонів), думки виникають різні...
За межами України нині живуть понад 30 мільйонів наших співвітчизників та їхніх нащадків. Отже, виходить, що нас половина — ТУТ, половина — ТАМ...
Колись оті «тут» і «там» творили наші недруги, тепер їх, здавалося б, немає, але залишився той трагічний водорозділ.
Хіба це не тема для романів чи повістей, поем та п’єс талановитого письменника? Тому, очевидно, й сповнені полинового щему книжки, написані вихідцями з України, яким випала доля жити далеко від батьківщини.
Я нещодавно побував у Празі — шукав могилу перекладача моїх поезій Ярослава Кабічека (видав чотири збірки моїх творів у прочитанні чеською мовою). А нагода була теж цікава: у чеській столиці відбувалася наукова конференція, присвячена 90-річному ювілеє-
ві Ореста Зілинського (1923—1976) — україніста-письменника.
Отже, чехи читають українську літературу, бо її твори там перекладають.
Висновок із сказаного один: потрібні особисті контакти, потрібні переклади. На жаль, сьогодні Україна мало про це дбає...
Тож важко переоцінити ту роль, яку відіграють зарубіжні українські літератори, пишучи про Україну рідною мовою чи мовами європейськими, світовими.
Багато хто з діаспорників, про кого кажу, активний не лише у себе вдома, але й у прагненні бути почутими на землі своїх батьків. Їм є про що говорити, адже відомо, що поза Україною сьогодні виросли нові покоління українців: вони англомовні чи франкомовні, чи російськомовні...
Але багато хто з наших зарубіжних родичів має добру пам’ять. Наприклад, лауреат Нобелевської премії Роалд Гоффманн (народжений у Золочеві на Тернопільщині), який мешкає в Америці, не тільки пам’ятає землю, де прийшов у світ — час від часу відвідує рідні місця й не забув мову свого краю. Відомий актор Голівуду Кірк Дуглас у своїх спогадах «Син лахмітника» зізнається, що ніколи не бував в Україні, не знає її, але серце його тут.
Я сьогодні переконався, що нам треба знати не лише тих, хто приїздить тепер часто в Україну, але й тих, хто цього ще не робить.
А може, вони просто не знають свого походження?
От саме література й повинна нагадати нашим близьким і далеким родичам про нашу спільну Батьківщину.
За двадцять літ незалежності багато чого повідкривалося і по-новому засвітилося. До теми історії української діаспори причетні багато людей. Видають свої книжки В. Сергійчук і
М. Слабошпицький, своїми спостереженнями діляться з читачами
Д. Павличко і Л. Череватенко, М. Горинь і
С. Лазебник, І. Винниченко і О. Шокало.
Ось напохваті лежать дві книжки: Андрій Попик «Українські поселення на Далекому Сході» і «Видатні українці світу» (тридцять інтерв’ю), видана в Ужгороді Віталієм Жугаєм. Скільки в цих книжках цікавинок, які можуть гідно доповнити відомі нам видання!
Справді, нашого цвіту по всьому світу, а той цвіт, що став плодом, має в собі генетичне зерно, повне української пам’яті і української душі. Так ми думаємо, так, ми надіємося завжди на кращі часи, а в тих, які нам Господь послав, давайте все зробимо, щоб українці були успішні, а тоді й Україна буде успішна.
Різниця служіння Батьківщині простежується і колись, і тепер — тисячі вихідців з України на великих світових просторах від Росії до Аляски, від Бразилії до Канади служать хто Богові, хто Мамоні, хто печеться Україною, хто давно вже про неї забув, але вони успішні у своєму служінні.
Згадую північні провінції Аргентини і південні Бразилії і орден Василіян на тих урочищах — яка жертовність і відданість! Там, де є служіння Господу Богу, є і пам’ять про свою ПервоВітчизну — Галичину чи Волинь, Наддніпрянщину чи Слобожанщину...
Фізик Георгій Гамов (жив і працював у США) походив з родини нащадків запорозьких козаків Лебединців, чим пишався, а автобіографію ілюстрував репродукцією відомої картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
Один з улюблених романів мого дитинства і головний герой цих творів Френк Каупервуд (ідеться про трилогію Теодора Драйзера «Фінансист», «Титан», «Стоїк») мав прототипа. Це був Чарльз Йєркс, відомий фінансист і будівничий Йєркської обсерваторії Чиказького університету. Нещодавно я там був і, може, буватиму не раз, там вчилася моя донька Мар’яна, там мої друзі. Звідки б я знав про такі дивовижні поєднання, якби не література про історію діаспори?!
Нам треба не лише читати твори зарубіжних українських письменників, а й прагнути глибше знати їхні біографії, адже це люди незвичайних доль.
Закінчу симпатичним побажанням вихідця з Чернівців американського біолога Ервіна Чаргаффа, який визначав щасливе майбутнє будь-якого народу ставленням до трьох речей: 1) до дерев; 2) до дітей, 3) до рідної мови!..
Ви не заперечуєте?!
Іван ДРАЧ.
