У полтавському академічному театрі ляльок відбулася рідкісна тут прем’єра вечірнього репертуару. «Портрет з літаючим годинником» — це авторський театр запрошених з Харкова режисера Оксани Дмитрієвої і художника Наталії Денисової. Жанр вистави вони визначили як ілюстрації до книжки «Моє життя» Марка Шагала.
Вистава не проста для сприйняття. Адже її сюжет розвивається не лінійно, а за законами поетичного театру. В основу художнього рішення покладено принцип «оживлення» картин Шагала. З локальних колористичних «напливів» пласких ляльок або з колажу відомої картини, яку на очах у глядачів «збирають» актори, народжується відчуття сновиддя, уривків пам’яті, немов гойдаєшся на маятнику часу. І справді, годинник з маятником у виставі існує на правах дійової особи.
У чорному кабінеті сцени одразу намагнічують погляд білі фрамуги дверей, що ведуть... у порожнечу. У філософській виставі О. Дмитрієвої митець живе на перехресті вітрів історії. Парадокси життя всесвітньовідомого геніального художника, народженого у провінційному Вітебську, сприймаються значно глибше завдяки полтавському середовищу гри. «Я — митець», — проголошує Шагал у виставі. — «Що за робота? Ні купити, ні продати», — гомонить йому у відповідь натовп. Мабуть, розуміння печалі художника, якому нема де розгорнутися із самобутнім талантом, було вистраждане актором Сергієм Цибою (на знімку) вже давно, та ось, нарешті, він зміг виплеснутися у такій значній ролі!
У такт йому створює Марина Бібла образ відданої та терплячої нареченої-янгола. Це вона, Белла, чекатиме і вимолюватиме свого Марка з чужинного для нього паризького ярмарку марнославства або з підвалів імперського репресивного апарату... Це Белла в одній з найпроникливіших сцен вистави одягне на свого коханого мандрівника білосніжні крила, немов оберег любові... Адже маятник Часу відміряв закоханим мало щасливих хвилин.
Розвиваючи мотиви картин Шагала, постановники вистави населили велику сцену полтавського театру чудернацькими світами: актори Алла Вітрук, Юлія Шевченко, Сергій Момон, Лесь Хмеленко, Микола Шустов вигаптовують своїми мініатюрними образами свого роду орнамент вистави (пластика Інни Фалькової). Містечко Вітебськ одразу впізнати по вузеньких вулицях — гармошках парканів, у кособоких будинках яких лишень художнику вдається розгледіти фантастичні гнізда-капелюхи на головах у тубільців. Химерні або радісні світи картин Шагала наповнили простір картонними головами червоної та синьої корів з величезним очима, півнями, літаючими оселедцями, самоваром та... скрипкою. Всі вони кружляють у сумному вальсі або ексцентрично підстрибують у ритмі фрейлехса (музика Паскаля Комелада).
Так само і Оксані Дмитрієвій вдалося втілити у пласких контурах народного «примітива» полтавського театру легенду про геніального самоучку Марка Шагала. Її вистава дала змогу театру по-новому подивитися на самого себе, стала ревізією тутешніх усереднених виконавських штампів.
Фото Наталії ДенисовоЇ.
