Одержима Україною

— Народилася я на Тернопільщині. У 1951-му нашу родину — спершу тата, потім маму зі мною, маленькою, діда і бабу по батьковій лінії, стрия (батькового брата) з родиною вивезли до Сибіру, — розповідає Марія Немиро. — Дитинство моє минуло там... Коли дорослі йшли заготовляти ліс у тайгу, я залишалася вдома з дідусем і бабусею. Вони знали багато різних історій, якими розважали мене. Найщасливіші хвилини — коли мама ввечері мені розповідала казочку чи співала. Казочка була одна і та сама. Про Україну!!! То швидше була навіть не казочка, а спомин про рідний край, з якого їх вирвали. Але та казкова Україна жила. Мама розповідала, може, не так мені, як собі, а я уявляла, слухала і жила тою небаченою Україною, казковою країною...

Навіть там, на чужій землі, відірвані від свого коріння, родина Марії Немиро та її земляки берегли народні традиції, дотримувалися прадавніх звичаїв, свято оберігали свою культуру.

— На Великдень усі, хто жив у нашому поселенні — росіяни, татари, — збігалися подивитися, як українці святкували Світле Христове Воскресіння: в окремій хатині відправлялася служба, куди зносилися маленькі пасочки, випечені з особливим умудрянням в грубі, службу читала старша жінка, яка зналася на тому. Потому співали веснянки та гаївки, — згадує Марія Михайлівна. — Також з дотриманням усіх традицій проводили весільний обряд.

День, коли родина повернулася на Батьківщину, Марія Немиро, хоча була ще дитиною, не забуде ніколи:

— Це була моя перша зустріч з Україною: велична серпнева ніч — те небо, усіяне зірками, не забуду ніколи. То було зовсім інше небо. І запахло Україною. Якби хто знав, як вона пахне. Про неї писано і переписано. Про все, але як пахне Україна, того не передасть ніхто. Ті запахи йшли від усього... Пахло кожне деревце і кожна квіточка... Я не розчарувалася. Мама таки правду казала, що Україна — казковий край...

У рідному селі дівчинка слухала дивовижні легенди і перекази, пісні, що їх розповідали та співали старші люди, молодь на вечорницях. Згодом стала це все записувати, систематизувати, навіть передавала зібрані матеріали до Академії наук у відділ фольклору та етнографії.

— У мене їх приймали, але я зрозуміла, що вони так і лежатимуть в архіві. Отож наважилася на друк своїх книжок, — каже жінка.

З Марією Немиро цікаво розмовляти. Від неї черпаєш народну мудрість. Скажімо, ми й гадки не мали, що узори на вишиванках можна «читати».

— Я нещодавно в одному магазині бачила жіночі сорочки. Таке враження, що у нас — час по війні або після побоїща, бо такі узори мала право носити наречена по смерті нареченого і сестра — якщо помер брат. Це я про «макові сорочки», на яких зображено цвіт маку... — повідала М. Немиро. Вона також зібрала велику колекцію побутових речей, що їх дарували селяни. Серед них  — терлиця, колиска на полозках, різноманітні глечики, вишиванки, рушники...

Цікавлюся планами Марії Михайлівни.

— Я ще хочу встигнути видати зібрані фольклорні матеріали, їх багато — це календарна і весільна обрядовість, назбирала на цілу книжку похоронні плачі — це жанр, що сягає сивої давнини, коли ще не закопували прах у землю, а спалювали. Ці плачі можна знайти нині тільки в поодиноких селах, — каже жінка. — Нещодавно звернулися до мене ентузіасти з Радивилова, де є задум створити музей ткацтва, там, окрім колекції старожитностей, можна побачити, як тчуть полотно на столітніх верстатах, мають намір проводити майстер-класи, давнього ремесла  навчатимуть дітей. А у липні збираються організувати фестиваль ткацтва, де зберуть майстрів із усієї історичної Волині. Хочуть, щоб допомогла, розповіла про ткацтво, верстати. Із задоволенням це зроблю.

 

Рівне.