«І мертвим, І живим, І ненарожденним...»

 

Новий, 1840-й, Тарас Шевченко зустрів хворобою на тиф. Раптово піднявся жар, але Тарас ходить на всі уроки до Академії.

Першим помітив і затурбувався хворобою Тараса Пономарьов (Федір Павлович (1822—1884) — найближчий друг Шевченка по Академії мистецтв. У 1844 р. дістав звання класного художника за успіхи в медальєрному мистецтві). Федір молодший за Тараса на вісім років. Він ставився до Шевченка з великою повагою. Помітивши нездужання товариша, Пономарьов запросив його пожити у своїй майстерні поки одужає і дав Шевченкові місце на антресолях. Тарас зліг. Хвороба тяглася довго: він міг померти не один раз від смертельного жару, коли немов пожежа палила усе в голові, у грудях, у роті й шлунку і цей вогонь не брала ні вода, ні квас, ні оцетні припарки. Шевченко міг померти не тільки від тифу, а й від голоду, бо траплялися дні, коли в роті не було й росинки. Рятувалися з друзями від голоду чаєм. А щоб зварити його, потрібні були дрова, аби хоч раз на день топити грубку: січневі морози в Петербурзі суворі.

 

Після Різдва температура почала спадати, відновлювався сон. Хвороба відпускала, але Тарас був такий кволий, що не міг встояти. Врятувало молоде міцне здоров’я і природна сила: доля України та самого Тараса відклала смерть Пророка на два десятиліття. Коли Шевченко повернувся із заслання, Академія дала йому саме цю кімнату, в якій колись Федір Пономарьов рятував його від тифу. Через двадцять один рік на цих антресолях Тарас Шевченко помер.

Перший крок у безсмертя: автопортрет зі смутком

Поряд із майстернею Пономарьова мешкав Петровський (Петро Степанович (1814—1642), вчився в Академії мистецтв разом з Шевченком і приятелював з ним). Усі троє були учнями одного з найвидатніших художників того часу, викладача Академії мистецтв Карла Брюллова. Маестро, який провів кілька років в Італії й подарував європейській художній культурі свою знамениту картину «Останній день Помпеї», став кумиром молоді. Тарас Шевченко, самоук із кріпаків, і художник з європейською славою йшли навстріч один одному.

Шевченко опинився серед гурту учнів Карла Брюллова зовсім не випадково: його знайшли художники Петербурга. Служка поміщика бігав до Літнього саду змальовувати скульптури: дехто сприймав це як вияв дивацтва. Проте люди високого мистецтва збагнули, що перед ними справжній талант. Потрібний був їхній протест проти системи царату, аби викупити з кріпаччини наділеного Божою іскрою юнака (якби Україна не була загарбана Росією у ХVІІ столітті, її оминуло б кріпацтво, й Шевченко ніколи не став би у ХІХ столітті поміщицьким рабом).

У листі до редактора часопису «Народное чтение» за рік до смерті Тарас Григорович ніби сповідувався перед народом: «...Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Жуковский, с помощью графа М. Ю. Вьельгорского, устроил лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою куплена была моя свобода, в 1838 году, апреля 22. С того же дня начал я посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Брюллова...» Підкреслюю: товаришів самого Брюллова. Серед багатьох учнів Маестро вибрав у друзі найталановитішого. На виставки, до театру, на вечірки — всюди разом. За два роки, проведених у майстерні Брюллова, Шевченко здобув художньої та загальної освіти більше, ніж учень гімназії за все навчання. Цьому сприяв Тарасів вік, адже було йому вже 25 років.

Ще до хвороби, влітку 1839 року, коли Шевченко почув від свого вчителя про портрет Мони Лізи, яка завжди ледь посміхається, — найвидатнішого мислителя та художника Середньовіччя Леонардо да Вінчі (Леонардо його звали, а народився він у містечку Вінчі, тому за італійськими канонами до імені додавали місце народження — звідси: Леонардо да Вінчі) — у Тараса майнула думка: а чи не написати автопортрета олією з ледь помітним смутком.

Загорівся задумом. Варіанти один за одним проходили перед його очима. Тарас ще не вибрав, на якому з них зупинитися, але одне знав твердо — з чого б йому радіти? Радість своєї свободи не перетягує кріпацького горя всієї України, своїх братів і сестер. Він зобразить себе ледь-ледь сумним. До такого задуму підштовхував і стан після хвороби, з якого Шевченко тільки почав виходити.

Буваючи щоденно в Карла Брюллова, Тарас знав чи не всі роботи Майстра, і завжди зупиняв погляд на його автопортреті в овалі, на якому улюблений учитель зобразив себе у 1833—1834 рр. Цього портрета Маестро писав для флорентійської галереї Уффіцці, та не завершив, тому й стояв він у Петербурзі в майстерні художника. У Тараса безліч разів виникало бажання спитати дозволу у вчителя домалювати білий комірець від сорочки, але завжди зупиняв себе мудрістю діда Івана: «Не лізь, куди не просять».

Отже, коли хвороба трохи відступала, Тарас знову й знову повертався до думки написати автопортрет (він уже не міг відрізнити, чи горить у голові та грудях від тифу, чи це пече йому його задум). Приготував велике дзеркало, в якому бачив усю свою голову. Ще лежачи в ліжку, довго вибирав ракурс. Підклав собі під голову вище подушку, й, дивлячись у дзеркало, робив начерки олівцем. Нарешті відчув силу сидіти, щоправда, не дуже довго. Та ось біда — нема куди встановити дзеркало. Довелось спускатися з антресолів та сідати до столу.

Шевченко за час хвороби добре продумав усі деталі автопортрета. Спершу робив ледь помітні риски контуру голови, очей, носа, губ. Кілька днів не наважувався покласти перший мазок фарби. Коли нарешті поклав, роботу вже не міг стримати.

Яка ж була зовнішність Тараса Шевченка? Ось як описують його сучасники. Це для порівняння з автопортретом.

«Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі міцного, сильного складу, широкий в талії за особливим складом кістяка, але зовсім не товстий, лице кругле (підкреслення моє. — О. Д.), борода та вуса завжди голені...», — так описав у своїх «Записках» Шевченка Момбеллі (Микола Олександрович (1823—1902) — поручик лейб-гвардії Московського полку. Один із найактивніших учасників гуртка петрашевців. 1849 року його засуджено до розстрілу, який замінено п’ятнадцятирічним засланням на каторгу з позбавленням усіх громадянських прав. Згодом він був звільнений від каторжних робіт і відправлений рядовим на Кавказ. Познайомився з Шевченком у 1844—1845 роках у Гребінки. У 50-ті роки служив у Окремому Оренбурзькому корпусі, солдатом якого був і Шевченко...» («Спогади про Тараса Шевченка», «Дніпро». — Київ, 2010).

«Супутник його був середнього зросту, міцний, на перший погляд його обличчя здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним та виразним світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка тим часом привітався зі мною, узяв за плечі й, штовхнув на свого супутника, познайомив нас. Це був Шевченко!» — так згадував Афанасьєв-Чужбинський.

А з овального автопортрета найперше дивиться на нас худий Шевченко із запалими очима. Він дивиться з портрета праворуч у півоберта голови. Обличчя неприродно бліде. Це особливо видно на кольорі лоба. Волосся майже зливається з тлом портрета.

Подібно тому, як на портреті Мони Лізи глядач бачить ледь помітну посмішку, так на автопортреті Тараса Шевченка можна вловити ледь помітний смуток — з будь-якого ракурсу видно. Я кілька разів стояв у музеї Т. Г. Шевченка в Києві перед цим овальним портретом і, зачарований, відчував, що у мене перехоплює подих.

Що за цим смутком? Змучена покріпачена його Україна? Жаль, що ніколи не вчився у школі чи гімназії, зате був битий різками на конюшні? Чи, може, тому, що вже майже два роки минуло, як його, дорослого 23-літнього чоловіка, наче у стародавній Спарті чи рабовласницькому Римі, викупили з рабства, а він ще й досі не може розсміятися на повні зуби? А, можливо, й через те, що його рідні сестри та брати ще й досі невільники у закріпаченій російськими царями Україні, тягнуть ярмо, прирівнені до корів, волів та коней (мисливські собаки і ті цінуються більше)? Щойно перенесений тиф, від якого ще не відійшов? Дума про майбутнє? Можливо, все це разом узяте...

...Західноєвропейське, зокрема й італійське, мистецтво дотримувалося методу класицизму. «Шевченка на початку навчання поглинув класицизм... Шевченка Рафаель хвилював хіба що доступною красою образів... Проте перед воістину ідеально-класичним мистецтвом Рафаеля дуже скоро Шевченко віддав перевагу Рембрандту. По суті, Рафаель і Рембрандт були віхами двох протилежних систем мистецтва, між якими формувався новий погляд на світ, що зачеплював усе, що в минулому столітті відкидалось, а тепер набирало реальної чинності», — стверджує Володимир Овсійчук у роботі «Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури».

А Тарас замахнувся на автопортрет олією у стилі романтизму, якого ще не було ні в російському, ні в українському образотворчому мистецтві. І як би не цінував Шевченко Рафаеля та Рембрандта, а у нього перед очима стоїть образ Мони Лізи з її таємничою усмішкою, про яку часто згадує Карл Брюллов.

Другий крок у безсмертя: «Кобзар»

Одночасно зі створенням овального автопортрета, що став доленосним не тільки для автора, а й для всього українського образотворчого мистецтва, Шевченко кілька років працював над мовним шедевром — поетичним збірником «Кобзар» (у виданні 1840 року було надруковано вісім поезій. Спонсором, як по-сучасному, зголосився бути Петро Мартос — поміщик, відставний штабс-ротмістр. За життя Шевченка доповнений «Кобзар» видавався ще двічі: 1844-го та 1860-го). Ним він не лише підняв українську культуру, українське Слово до рівня світової цивілізації, а й довів, що свобода — найбільший скарб людства: оновлене життя можливе тільки за межами рабства. Рядки «Кобзаря» дихають ідеєю — лише позбувшись колоніальної залежності і здобувши державність, українці можуть утворити «сім’ю вольну, нову». І в цьому ми вбачаємо і геніальність Провидця, і ще одну рису, яка доводить спорідненість Шевченка з Леонардо да Вінчі.

Можливо, не всі знають, що до наших днів дійшла величезна рукописна спадщина цього найвидатнішого діяча італійського Відродження. Він завжди мав під рукою записники, куди заносив думки, малюнки, ескізи, креслення, нотатки з архітектури, природознавства, музики, з військової справи, інженерних розробок — усе це пересипано афоризмами, філософськими узагальненнями, анекдотами, байками тощо. Ця спадщина становить 120 книжок.

Після смерті Леонардо да Вінчі його друг і учень Франческо Мельці вибрав з них уривки, що стосуються живопису, з яких згодом було скомпоновано «Трактат про живопис» (перше видання 1651 р.). У повному вигляді рукописна спадщина Леонардо да Вінчі була опублікована тільки в ХІХ—ХХ ст. Крім величезного наукового й історичного значення, вона має неабияку художню цінність, завдяки незвичайно чистій італійській мові. В епоху розквіту гуманізму, коли головною мовою була латина, а італійська вважалася другорядною, сучасники Леонардо да Вінчі й він сам захоплювалися красою та виразністю італійської народної мови. Мислитель писав так, як говорив, тому його проза — зразок розмовної італійської мови інтелігенції ХV століття, і це вберегло її в цілому від штучності гуманістів.

І знову стався дивний збіг з діяльністю Леонардо да Вінчі, який пояснити звичайним збігом якихось обставин просто неможливо. Автор «Кобзаря», мабуть, ще не знав і не чув про цей бік таланту Мислителя, але повторив його мовну геніальність. І це — факт незаперечний.

Як і Леонардо да Вінчі, Тарас Шевченко перший з наших поетів вжив у літературі українську народну мову, мову, якою спілкувалися прості земляки. Тому його легко було читати, тому його слова були зрозумілі народові. Крім цього твори Шевченка побудовано на народних переказах, легендах, на образах, співзвучних поетичній українській душі. Тексти Шевченка відбивали також думи й вільнолюбиві сподівання людей: усе це й стало символом українськості. «Кобзаря» та його автора прийняли як свого — як брата, як сина, як рідного у кожній українській хаті. «Кобзар» став народною книгою.

(До речі, до появи «Кобзаря» в 1840 році найвидатнішим українським поетом вважався Пантелеймон Куліш, який вживав літературну мову, що звалася «кулішівкою». Вона дещо відрізнялася від мови, якою розмовляв український народ. Її важко було читати).

На початку 70-х ХХ ст. з’явився друком журнал «Кур’єр ЮНЕСКО». У журналі була стаття про мови, їх чарівність, музичність, кількість слів, інші ознаки, які характеризують мову й дають можливість оцінити її за цими ознаками. Не знаю, як потрапив журнал до України, але він був негайно заборонений і дістати «Кур’єр» прочитати можна було тільки на одну ніч або на кілька годин (моє зацікавлення ним, між іншим, тоді розцінили як дисидентство). Відтоді минуло сорок років. Призабув подробиці статті, але добре пам’ятаю, що за всіма позитивними ознаками італійська мова стояла на першому місці, а українська — на другому. І це у світі, де існує, мабуть, близько півтисячі різних мов. Щодо італійської — це заслуга Леонардо да Вінчі, а щодо української — Тараса Шевченка.

Утім, між двома велетами є й різниця. Леонардо да Вінчі не пекли думки, як звільнити свій народ від ярма чужинців. Італія не була поневоленою країною, а її народ пригнобленим: рабовласницький Рим зжив себе вже багато віків тому. Залишилася чужа мова — латина, яка гальмувала розвиток національної культури, але не було кріпацького рабства, як в Україні.

Перед Тарасом Шевченком стояло масштабніше завдання — вказати шлях виведення свого народу з невільницької пітьми. І він освітив цей шлях своїм словом і своїм малярством.

Отже, 1840 рік був епохальним у житті й творчості Тараса Григоровича. Він створив два шедеври: овальний автопортрет та видав книгу «Кобзар». І якби Тарас Шевченко більше нічого не намалював і більше нічого не видав, він би однаково навіки увійшов в українську історію як Тарас да Моринці. Мислитель, який став основоположником української літературної мови, зачинателем нової течії у малярстві. І, що дуже важливо для духовних нащадків, дороговказом до Волі та Правди на рідній землі. Нам би і нині орієнтуватися на нього...

Олександр ДЕКО, письменник, головний редактор журналу «Соборність».

Ізраїль.

(Сторінки із «Шевченківського календаря» скорочено).

 

9 березня 2013 року. Керівник хору «Гомін» Леопольд Ященко під час покладання квітів до пам’ятника Кобзарю в Києві з нагоди 199-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка.

Фото Анастасии СИРОТКИНОЙ.

 

4 березня 2013 року. У Національному музеї літератури України вдруге проходило безперервне читання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.