Беру в руки солідний, обтягнутий коричневою шкірою фоліант (такими колись були сімейні альбоми в кожному шановному домі). Вдивляюся в серйозні, дещо насторожені й збентежені обличчя на пожовтілих знімках столітньої давнини, котрі, на жаль, не ідеально збереглися. І з’являється відчуття, що «Кинбурнская светопись» (видання існує поки що в єдиному екземплярі) — не просто сімейний фотоальбом краю. На його цупких сторінках затаїлася пам’ять про цілу епоху — освоєння краю першими поселенцями. А в оповідях про персоналії — бажання закарбувати їхню життєву стійкість, уклад, світогляд і мудрість...
Це друга книга Світлани Кустової — київської фотохудожниці, колись зачарованої красою і людьми Кінбурнської коси (Херсонська та Миколаївська області). Всі знімки, що увійшли до видання, зроблено до 1940 року, зібрано під час нещодавньої краєзнавчої експедиції і друкуються вперше. Величезну роботу проведено в історичних архівах.
До слова, світлопис — назва фотографії, популярна на початку ХХ століття і несправедливо забута в нашому.
— Спочатку «Светопись...» замислювалася як одна з глав детального видання — «Літопису», робота над якою ще ведеться, — повідала автор. — Але матеріал було зібрано настільки швидко й у такому обсязі, що потягнув на окрему книжку. Можна лише здогадуватися про кількість фотографій, що не дійшли до сьогодення. Перша світова й громадянська війни, нескінченна зміна влади, репресії і голод 1930-х років, Друга світова. Та й просто зміна місця проживання, відсутність спадкоємців, погані умови зберігання... Вицвілі від часу, затерті й навіть поїдені хробаками — ще рік-два, і ці знімки було б втрачено. Їх діставали із прикомірків, старих валіз, що зберігалися під ліжками, зі столітніх дерев’яних фоторам. Деякі фото були заховані так надійно, що їх геть випадково знаходили вже правнуки! Наприклад, три роки тому під час реставрації ікони, якою благословляли на весілля Параску Мурленко, її правнучка Наталія виявила в рамі клаптик газети. В нього було загорнуто фотографію 3х4 см, вочевидь вирізану із загального знімка. А на ній її прадід — Георгіївський кавалер Мойсей Парфентійович (1892 р. н.).
— Як велася робота? Чи охоче люди ділилися найціннішим й особистим — сімейними знімками?
— Хоч як це дивно, з великим небажанням і навіть побоюванням. Іноді й у руки не хотіли дати. Доводилося на очах у власників перезнімати просто на верандах, на лавочках у саду. На диктофон фіксувати історії про сфотографованих людей. Справа пішла веселіше, коли приходила з кимось із місцевих. Коли люди бачили поруч зі мною вчителя історії або голову сільради, то охочіше відгукувалися на пропозицію увійти в історію. «Та що розповідати?..» — відмахувався спочатку багато хто. Але, витягаючи тремтячими руками дорогоцінні знімки з потертих альбомів, із запилених горищ і скринь, літні кінбурнці на мить замовкали і з хвилюванням починали розповідь... А наостанок майже незмінне: «Тільки не пишіть поганого — пишіть хороше!» Слухаючи їх, я зрозуміла, що кожна людина дорожить своєю сімейною історією, хоч би яка вона була, а кожен знімок унікальний і гідний найпочеснішого місця в книзі. Так народилася концепція: одне фото на сторінці — від давніших до «свіжіших».
— Чи всі з легкістю згадували історію свого роду?
— По-різному. Є фото, про героїв яких нинішні власники так і не згадали. Були й такі, хто не міг згадати імен своїх предків, але легко впізнавав «сусідські» знімки. Достовірно одне: всі вони жителі Кінбурна.
— То на Кінбурні було своє фотоательє?
— Ніколи не було. Щоб зафіксувати себе на плівці, цілими родинами їхали до Очакова, Херсона, Одеси, Миколаєва. Наприклад, світлини поміщиці Марії Капусти з дітьми, священика Миколи Журманова з дружиною Ганною та багатьох інших було зроблено Віктором Бернштейном, який працював до 1920 року в Херсоні. В списку майстрів, у котрих знімалися кінбурнці, миколаївські фотографи Лещинський, Кофф, Черняєв, очаківський майстер Гуревич, одесити — глухонімий Мейліх Кірчик і Борис Готліб (почесний громадянин міста!). Саме завдяки їм через сотню років ми бачимо ці «інші» обличчя, що разюче відрізняються від сучасних. Як розповів письменник Олександр Глушко, його будинок дитинства в Покрівці був обвішаний портретами настільки гарними, що туристи-відпочивальники грішили крадіжками. Тому вцілілі знімки господарі сховали. Багато сімейних галерей слави згодом перекочували в альбоми й картонні коробки — подалі від сторонніх очей.
— І все-таки, чому стільки уваги до старовинних світлин?
— Коли ми із чоловіком подорожуємо, то з поїздок привозимо не сувеніри, а фотоальбоми. Причому не сучасні, а старих майстрів. Тому впевнені, що «Светопись» буде цікава не тільки нащадкам наших відображених героїв, а й історикам, етнографам, і навіть гостям країни (у книзі є й англійська версія тексту. — Авт.). Тим, хто захоче залишити спогад про Україну, про предків людей, що живуть тут...
Записала Юлія Потапенко.
На знімках: молодята Антонина і Влас Дема; Оксана Бабич із дочкою Вірочкою і Мотя Бабич із дочкою Настею.
Фото з фотоальбому «Кинбурнская светопись».
