У вересні цього року минуло 100 літ з дня смерті Ісмаїла Гаспринського (на знімку) — найвидатнішого кримськотатарського культурного та громадського діяча, філософа, просвітителя, письменника та видавця. UNESCO оголосила 2014-й роком його пам’яті. А 12 листопада в Києві відбулася Міжнародна конференція на тему «Ісмаїл-Бей Гаспринський — Видатний син Кримськотатарського народу».
Він народився 1851 року в селищі Гаспра Ялтинського повіту в сім’ї офіцера російської служби. Вчився в Москві, жив кілька років у Стамбулі і Парижі (там, зокрема, служив секретарем у Тургенєва). Потім повернувся до Криму, певний час був головою міської думи Бахчисарая. Але головне поле його діяльності — просвітницьке. Саме в Криму він став реформатором національної освіти (від суто релігійної до більш світської). Саме в Криму заснував першу в світі кримськотатарську газету «Терджиман» («Перекладач»).
Її передплачували по всьому тюркомовному світу — від Китаю та Персії до Єгипту й Туреччини. Газета виходила з 1883-го до 1918 року, її закрили більшовики, коли окупували Крим. З тією газетою пов’язують виникнення пантюркізму. Пантюркізм — це ідея єдності тюркських народів, ідея прогресивна, альтернативна щодо ісламського фундаменталізму. Згодом цю ідею підхопив Мустафа Кемаль Ататюрк, коли починав реформувати Туреччину. Але в СРСР пантюркізм заморозили — бо тут натомість впроваджувався інтернаціоналізм, що насправді був панславізмом (обов’язково — зі «старшим братом» на чолі). Між іншим, Гаспринський не мав нічого проти «старшого брата». Він навіть визнавав, що той «брат» здобув право старшинства ще в Куликовській битві проти татар. Але, вважав Ісмаїл-бей, справжня доля народів визначається не на полях битв, а в школах, сім’ях, мечетях і церквах. Він покладав надію на те, що Російська імперія здатна вести розумну національну політику. Адже ця імперія велика, мусульманських народів у ній багато, і вона могла б стати потужною християнсько-мусульманською державою і завдяки цьому впливати на православну Європу та ісламську Азію. Він вірив, що це можливо, бо «Російська людина найлегше сходиться і найкраще уживається з різноманітними народностями...». Він був ідеалістом, і сам би в цьому переконався, якби дожив до депортації 1944 року, коли його народ вигнали з Криму і стерли тут пам’ять про нього, й знищили всі кримськотатарські книги, навіть переклади творів Леніна й Сталіна.
Інтелектуальні заслуги Гаспринського визнав світ — 1910 року він номінувався на Нобелівську премію. Його постать настільки харизматично-приваблива, що навіть сучасні російські націоналісти намагаються зробити його «своїм». Вони кажуть: «Появление этой фигуры было возможно только в Российской империи!» І взагалі, мовляв, він зовсім не кримський татарин, бо «по батьковій лінії належав до династії турецького духовенства, а по материній — до знаменитого візантійського імператорського роду Кантакузенів». А тим часом у вересні цього року, оголошеного ЮНЕСКО роком Ісмаїл-бея, в Симферополі, на підставі розпорядження Ради Міністрів Криму, ліквідовано найбільшу на півострові кримськотатарську бібліотеку імені Гаспринського.
...Мрії ідеалістів варті поваги — хоч часом і дуже розходяться з Історією.