Понад дві тисячі кілометрів проїхали Україною члени Київського товариства політв’язнів і жертв репресій, щоби вклонитися героям, загиблим за свободу і незалежність рідної землі. Розпочалася проща у столиці, на вулиці Інститутській, де  в лютому була розстріляна Небесна Сотня. Біля символічного хреста звучали слова молитви за душі сміливців, які своєю кров’ю вписали нові рядки в історію національно-визвольних змагань нашої держави. Голова товариства радянський політв’язень Григорій Куценко, котрий, як і більшість членів делегації, був активним учасником Революції Гідності, нагадав події листопада—лютого.

— Українці століттями боролися за свою свободу, не шкодуючи власного життя, — каже він. — Для нас це не абстракція, не просто красиві слова, а стан душі, те, без чого немислиме буття нашого народу.

Прочани під журливий спів бандури запалили біля хреста свічки і поклали квіти.

Попереду була далека дорога, яка пролягала через Мазепинці — рідне село одного з найвідоміших українських гетьманів, Іванівку на Київщині, де відбулася панахида за померлими в роки Голодомору, Гайсин, Вінницю, Межибіж, Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Хотин. Побувала делегація і на Івано-Франківщині, Тернопіллі, Рівненщині та Волині.

Розповідаючи про поїздку, Григорій Куценко дістає нотатник:

— Ми проїхали десятки міст і сіл, і в кожному, без винятку, стоять пам’ятники і меморіали в пам’ять про жертви більшовицької навали, сталінських репресій, Голодомору, загиблих українських січових стрільців, воїнів УПА, в’язнів совісті — таких, як Василь Стус. Поет, з родичами якого ми зустрічалися, народився на Вінниччині, а навчався і працював на Донбасі. Він понад усе любив Україну — ту, що над Південним Бугом, і ту, що на берегах Сіверського Дінця. За неї, катований у радянських таборах, помер, але не скорився. Дух нескореності — ось на чому віками тримається Україна, — продовжує Григорій Петрович.

Цей дух і досі живе у Берестечку, де влітку 1651 року відбулася найбільша битва часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

— Тоді біля села Пляшева зійшлися у смертельному герці стотисячне Військо Запорозьке і вдвічі більша армія Речі Посполитої, — розповідає член делегації журналіст із Хмельниччини Богдан Теленько. — Сили виявилися нерівними, та ще й козацький союзник — кримський хан втік з поля бою, захопивши в полон гетьмана, який кинувся його зупинити. Втративши десять тисяч побратимів, вінницький полковник Іван Богун виводить з оточення козацьке військо. Його відхід на острівці серед болота прикривали триста сміливців. З кожним із них ворогам довелося вести бій, а на пропозицію короля здатися в обмін на життя і золото, вояки діставали з кишень гроші й презирливо кидали їх у воду. Збереглися свідчення француза П’єра Шевальє, який був на службі у поляків, про останнього з оборонців, котрий по груди у воді бився три години. Був багато разів поранений і відбивався уже тільки косою. На козака підступно з-за спини напав якийсь вояка, та ледве сам врятувався.

Нині на полі бою меморіальний комплекс, до якого входить музей з унікальними експонатами, знайденими на Берестецькому полі, де законсервовані торф’яниками збереглися навіть вироби із шкіри й дерева, храм-усипальниця св. Георгія Змієборця. У саркофазі, розміщеному в ньому, зберігаються порубані-посічені, постріляні черепи козаків, для яких понад 350 років тому особиста свобода й незалежність Української держави були найбільшою цінністю у житті.

З добою Хмельниччини пов’язаний ще один меморіальний комплекс, який відвідали прочани, — козацьке кладовище в Кременці, на Тернопільщині. Тут, майже в центрі міста, збереглося поховання героїв, які загинули під час штурму польської фортеці у жовтні 1648 року. Як розповів місцевий житель Степан Сердюк, цвинтар, на якому можна побачити ряди козацьких хрестів з піщаника, а на п’яти могилах — плити у вигляді бандур, постійно доглядають небайдужі люди. Вони не лише косять траву, а й посадили поруч калину, до якої і коли цвіте, і коли яріє червоними кетягами прилітають птахи. А може, то й не птахи, а козацькі душі, які й досі боронять Україну.

Спливали віки, змінювалися епохи, але незмінним було прагнення нашого народу до волі, бажання залишатися самим собою. Це завжди, як і сьогодні, викликало скажену лють тих, хто на генетичному рівні, підсвідомо ненавидів і ненавидить усе українське.

— За радянських часів якщо ти говорив батьківською мовою, співав патріотичних пісень, а ще й носив вишиванку, то вже вважався неблагонадійним, а ще гірше — буржуазним націоналістом, ворогом соціалізму, — каже Григорій Куценко, колишній військовий, якого кинули у пермський табір за розмови про Голомодор і комуністичні репресії. — Це було до набуття Україною незалежності, й ми не знали тоді всієї правди, яка відкрилася згодом. Правди про тисячі співвітчизників, розстріляних тільки за те, що вони були українцями, як це сталося у Вінниці, в Луцьку, в Дем’яновому Лазі під Івано-Франківськом, де побувала наша делегація.

Вінницька трагедія — масові розстріли мирного українського населення, які проводилися НКВС протягом кількох років перед початком Великої Вітчизняної війни, відома в усьому світі. Страти розпочалися ще 1937 року, а останні зафіксовані перед відступом Червоної армії з міста в 1941-му. Кров жертв просочувалася на вулицю, за браму в’язниці, і кати засипали її піском. Нищили всіх, хто не вміщався в прокрустове ложе радянської ідеології. Пізніша ексгумація показала, що людей катували, в них були поламані кістки, декого поховали ще живими — в легенях виявили сліди ґрунту. Приховуючи злочин, карателі стратили навіть родичів тих, хто за рештками одягу опізнав своїх чоловіків, батьків, синів.

У 1959 році в американському Конгресі були організовані слухання, присвяченні масовим розстрілам на Вінниччині. Втім, радянська влада заперечувала факт злочину. Як і десятки інших. Зокрема, розстріл 23—24 червня 1941 року «енкаведистами», які відступали з Луцька, чотирьох тисяч «політичних» — звичайних учителів, будівельників, колгоспників. Про цю трагедію нагадує сучасникам монумент, встановлений неподалік луцького замку.

— Довгий час приховувалася і правда про Дем’янів Лаз, що поблизу Івано-Франківська, — продовжує Григорій Петрович.— Тут теж розстріляні тисячі людей. У музеї ми побачили кістяк жінки з дитинкою на руках, зв’язаних колючим дротом. Це як нагадування про те, якою дорогою ціною дається нам незалежність. Жоден народ не пролив за свою свободу стільки крові, як ми...

Фото автора.

Голова Київського товариства політв’язнів та жертв репресій Григорій Куценко (крайній ліворуч) і члени делегації з легендарним вояком УПА Мирославом Симчичем (у центрі).