Молодий кінорежисер Іван Канівець (на знімку ліворуч) створює історичні документальні фільми власним коштом. Він не боїться складних тем: революцій, війн, невідомого про трипільську культуру тощо. Його остання робота — «Тризуб Нептуна» про події в Севастополі 1817—1918 рр. — отримала спеціальну відзнаку на фестивалі «Кінолев». Цю та інші стрічки неодноразово просили надати для показу у США, Канаді, Австралії. А от в Україні організувати перегляд буває значно складніше. Говоримо про труднощі вибору та професії.

— Іване, ваш вибір професії був свідомим і нелегким. Як усе почалося?

— Ще в дитинстві — з балетного колективу, КВК. У ліцеї був учасником самодіяльності. Творчість завжди вабила, але я не знав, як можна цим заробляти. Здобував технічну освіту. Під час навчання в КПІ зрозумів, що треба робити вибір. Починаючи з третього курсу почав працювати журналістом, оператором, пробував себе в інших телевізійних професіях. Це було хаотично, але допомогло зрозуміти, що хочу робити. Я обрав режисуру. У 2000-х знімав перші фільми. Вирішив вступати у профільний вуз. Це був найцікавіший, але один із найскладніших періодів. Дуже страшно відмовитися від налагодженого життя, стабільної роботи. Та коли ти відхиляєш якісь пропозиції, тобі роблять ще більш вигідні. Так тривало перші три місяці після вступу до вузу.

— Не жалкуєте, що кардинально змінили своє життя?

— Я отримав знання, які дають змогу реалізувати цікаві складні проекти. Задуми, що з’явилися багато років тому, можу нарешті втілити. Але якби попросили поради режисери-початківці, котрі, можливо, стоять на роздоріжжі, як я колись, — не зміг би їм нічого порадити. Матеріальні наслідки свого рішення відчуваю досі, це не завжди легко. Головне питання — чи зможеш ти досягнути того, чого прагнеш. Я наполегливо вірив, що все вийде, і досяг цього.

— Часто чую від акторів та художників, що перед людьми творчих професій стоїть дуже жорсткий вибір. Жити для мистецтва і мистецтвом або жити, займаючись чимось іншим. Ви зіткнулися з цим?

— Такий вибір стоїть перед усіма людьми мистецтва. Творчість — процес постійний. Коли працюєш над черговим проектом, думаєш про нього ввечері, вночі й на світанку. І якщо вас не спіткали фінансові проблеми, то, швидше за все, виникнуть проблеми в особистому житті. Через такий графік та особливості характеру творчих людей. Але якщо хочете чогось досягти, доведеться від чогось відмовлятися.

— Які риси характеру заважають вам у житті, але допомагають у роботі?

— Самовпевненість. Вона відіграє позитивну роль, коли треба швидко прийняти рішення.

— У житті не буває випадкових зустрічей. Хто вплинув на вас як режисера?

— Перш за все — викладачі: Георгій Шкляревський з університету культури і мистецтв та Василь Вітер із театрального університету імені Карпенка-Карого, яким я дуже вдячний. Завдяки їм можу реалізовувати свої задуми. Вони продемонстрували різні боки режисерської спеціальності не лише з професійної, а й з людської точки зору.

— Зараз роблять спроби створювати спільні українсько-російські кінопроекти. Остання обернулася скандалом, маю на увазі проект «Алмазний хрест» (про життя святителя Луки. — Авт.).

— Не бачу сенсу в цій співпраці: вона не сприяє розвитку українського кінематографа, а продукт, який створюють, зазвичай має яскравий суспільний і політичний підтекст, вигідний Росії, оскільки там кінематограф дуже сильно пов’язаний із державною ідеологією.

— Великий резонанс, зокрема в культурних колах, мала ваша документальна стрічка «Тризуб Нептуна»...

— Ідея цього фільму з’явилася кілька років тому. Я несподівано усвідомив, що ніхто з українців не знає, що відбувалося в Севастополі у 1917—1918 роках. На телебаченні почалася пропаганда, що Севастополь — не українське місто і ніколи не було українським. Я зрозумів, що людям треба розказати справжню історію. Взявся за проект, працюючи над дипломом в університеті. Спершу не мав жодних ресурсів, крім серйозного бажання. До архівів потрапити не вдавалося — для цього треба бути істориком. Дуже допомогли приватні колекціонери з Франції, Канади, США. Також ми використали комп’ютерну графіку. Результатом я задоволений! Нас нагородили спеціальною відзнакою на фестивалі «Кінолев» у 2010 році. Особливий момент — початок співпраці з Богданом Бенюком, який погодився допомогти в озвучуванні. Працювати з ним — справжнє задоволення. У наступній стрічці ми продовжимо співпрацю.

— Нещодавно ви завершили роботу над першою серією фільму «Українська революція». Про що він?

— Це документальна екранізація спогадів військового міністра УНР Всеволода Петріва. Написане ним абсолютно не схоже на історичні праці цього періоду, прочитані мною раніше. Петрів під час російської революції був полковником царської армії й перебував на західному фронті. Це рідкісні матеріали, написані живою мовою безпосереднім учасником подій.

— Знімання робіт «для душі» поки що не приносить бажаного прибутку. Ви часто берете участь у комерційних проектах?

— Над «Українською революцією» працюю вже рік. Протягом творчого життя режисер устигає зняти 30—40 фільмів. У мене задумів набагато більше. Тому не відволікаюся на рекламу і кліпи. Вірю, що кожна людина має приносити користь на цій землі. Будь-який режисер, створюючи стрічку, намагається показати людям своє бачення певної проблеми і змушує їх робити висновки. Одна з принципових думок, які я намагаюся передати своїми роботами: якщо ти бачиш негаразди у своєму житті, своїй країні — мусиш виправляти їх сам. Людина справді може багато зробити!

Спілкувалася Оксана МАЦУНИЧ.

На знімальному майданчику — сцена штурму заводу «Арсенал» (для фільму «Українська революція»).

Під час зйомки Штабу оборони Києва. Творча група відтворює події 1918 року.

Фото з власного архіву  Івана Канівця.