Невдалий жарт

Того ранку моя дружина Настя пішла на роботу, а я залишився вдома — хворів на ангіну. Лежу собі на дивані та й думаю: «Як би дружину розіграти?» Пам’ятаю, позаторік Настя терміново послала мене з роботи додому — вимкнути праску. Прибігаю, захекався страшно, а праска вимкнена, і біля неї лежить цукерка із запискою: «Зайчику, з 1 Квітня тебе! Не ображайся — з’їж цукерку»... Тепер нехай Настя побігає за цукеркою, вирішив я. Тільки привід треба вигадати більш серйозний.

Домовляюся з сусідом, і він дзвонить моїй Насті: «Бачив, як щойно до вас у квартиру зайшла дівчина явно легкої поведінки. Ти б розібралася, сусідко!»

А я тим часом дістаю з комірчини жінчин одяг і розкидаю його, як у фільмах. Біля порогу кладу чобітки, у передпокої — блузку, біля дверей у спальню — білизну й панчохи. Сам заходжу в спальню, закриваюся там, вмикаю тиху музику, роздягаюся й у ліжку чекаю дружину.

Хвилин через п’ять чую, як відкриваються вхідні двері. «Як швидко прибігла, — дивуюся я. — Може, підвіз хто?» Але міркувати мені ніколи, я зайнятий іншим: охаю, ойкаю й кілька разів голосно викрикую ім’я Таня... Потім відкриваю двері й зайчиком вистрибую в передпокій із цукеркою у руці — готовий весело прокричати: «Із Днем сміху, Настю, з’їж цукерочку!»

Але від побаченого ціпенію й знаходжу сили тільки тихо вимовити: «Софіє Микитівно, ви?»

На порозі стояла моя теща. Вона спеціально приїхала з села й привезла хворому зятю домашні продукти. Я так розгубився, що не знав, як усе пояснити. Хоча навряд чи вона стала б мене слухати: у них у роду прийнято спочатку лаяти, а потім розбиратися... От і Софія Микитівна з криком і перекошеним від злості обличчям підлетіла до мене, жбурнула на підлогу пакет із домашніми яйцями й, не давши вимовити й слова, вибігла, грюкнувши дверима.

Я присів на пуфик переварити все, але не встиг — у квартиру влетіла розлючена Настя (вона щойно зустрілася зі своєю мамою).

— Ось, виходить, як ти хворієш! — і вліпила мені ляпас.

Я мовчав, виправдовуватися було марно. Оббігши всю квартиру й нікого не знайшовши, розгнівана Настя повернулася в передпокій і раптом помітила розкиданий одяг і величезну «яєчню» на підлозі.

— А чому на підлозі валяються мої старі чобітки й білизна? — запитала вона.

— З 1 Квітня! — випалив я, побоюючись, як би дружина знову не почала кричати.

— То це був жарт?! — нарешті зрозуміла Настя і з явним полегшенням розреготалася.

Потім грайливо присіла мені на коліна, поцілувала мою червону від удару щоку й запропонувала з’їсти приготовану для неї цукерку разом...

Чернігів

.