Наймолодший художній керівник в українському театрі вважає, що не варто чекати швидких змін на краще — треба робити свою справу
Стас Жирков (на знімку) — режисер, 28 років. Закінчив Київський університет культури і мистецтв. 2008-го разом із режисером Ксенією Ромашенко заснував незалежний театр «Відкритий погляд». Поставив кілька вистав у Київському академічному Молодому театрі та театрі ім. І. Франка. Лауреат премії «Київська Пектораль» та Фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса. У серпні 2014 року призначений художнім керівником столичного театру «Золоті ворота».
— Наскільки актуальною на сьогодні тобі видається проблема зміни поколінь в українському театрі?
— Це одне з найважливіших питань. У будь-якому здоровому організмі має бути нормальний кровообіг. Зміна творчих поколінь — справді глибока проблема, якщо ми не даватимемо шансів молоді, то, як будь-яке захворювання, це призведе до серйозного конфлікту, що насправді вже назріває. Це показово продемонструвала ситуація із маленьким театром «Золоті ворота», який навіть не має власного приміщення, але сам прецедент призначення 28-річного керівника викликав якусь дивну реакцію — шквал листів, звинувачень та бруду на мою адресу.
— Який має бути механізм омолодження керівництва театрів?
— Можливо, варто створити комісію, у складі якої був би певний баланс між молодістю і досвідом, і ці люди подавали б свої пропозиції щодо можливих кандидатур керівників театрів, враховуючи не колишні заслуги кандидатів, а нинішній реальний доробок. Звісно, ідеальну схему створити неможливо, кон’юнктура буде завжди, але така комісія могла б дати тверезий погляд на ситуацію. До того ж, кураторство бодай камерних сцен треба віддати молоді. Це може створити якийсь живий театральний рух.
— Тобто проблеми — в необхідності реформування адміністративної машини? Останніми місяцями активно говорили про необхідність ледь не ліквідувати Міністерство та місцеві департаменти культури. Наскільки скептично ти ставишся до таких закликів?
— Чого гріха таїти, радянська система досі існує, і ми всі з нею тією чи іншою мірою зіштовхуємося. Але мені здається, що здебільшого заяви про непотрібність міністерства — це популізм. Усе треба робити поступово, крок за кроком, а закрити все одразу... — може, і правильно, але хто і як це робитиме? Банальна фраза «кадри вирішують все» — нині для мене найважливіша. Бо для багатьох чиновників театр — це лише «цифри» відвідуваності вистав і витрат на них, і, на жаль, досі немає нічого, що б спонукало їх розглядати театр як інвестицію у майбутнє.
— Серед пропозицій реформування театральної системи, які висунуло Мінкультури, чи не найактивніше обговорюється введення контрактної системи...
— Контракти — важлива річ, але цим нині козиряють більше, ніж воно заслуговує. Звісно, контракти полегшать роботу керівника, бо тонус команди завжди буде підданий випробуванням. Тобто людина розумітиме: «Якщо я погано працюватиму, зі мною не продовжать контракт». Інша річ, наскільки це вплине на людей. Як показує моя практика, у деяких театрах актори, котрі мають ставку із високою зарплатнею, працюють гірше, ніж їхні колеги на чверть ставки. Тож для мене це більше питання кадрів, реорганізації керівництва та усієї театральної системи, яка нині видається мені переобтяженою.
— Дедалі частіше кажуть: чи не застарів вітчизняний репертуарний театр? Ти, здається, все ще покладаєш багато сподівань на формування повноцінного репертуару театру «Золоті ворота»?
— Думаю, нічого крамольного у репертуарному театрі немає. Безперечно, потрібен і проектний театр. Має бути вибір, театр може обирати зручні для себе та свого глядача способи існування. Інша річ, що тут необхідно удосконалити законодавчу базу. Співпрацюючи з Молодим театром над виставою «Баба Пріся» Павла Ар’є, ми зіштовхнулися з низкою перепон для здійснення так званих копродукцій — спільних проектів між кількома театрами, на яких сьогодні виростає європейський театр.
— Колись ти створив незалежний театр і зіштовхнувся з купою труднощів та повним ігноруванням. Чи змінилася сьогодні ситуація з підтримкою незалежних ініціатив? Чи можна нині створити незалежний театр?
— Незалежний театр можна заснувати будь-коли, бо час завжди однаковий. Ми створили «Відкритий погляд» у 2008-му в умовах фінансової кризи. Умови відтоді не стали кращими чи гіршими — їх як не було, так і немає. Тобто за 7 років не зроблено жодного кроку для покращення ситуації, не відкрито жодного вільного майданчика. Це все — ініціативи окремих митців, яких ніхто не підтримує.
— А як могли б запрацювати такі вільні театральні майданчики?
— Міністерство культури чи столичний департамент культури має бути зацікавлений знайти бодай три вільні приміщення, оголосити конкурс на кураторство цими майданчиками. Чому ми весь час мріємо і ніяк не можемо собі цього дозволити, адже у результаті місто нічого не втрачає?
— У театру «Золоті ворота» теж нині непросто з приміщенням?
— Так, коли влітку зі мною підписувався контракт на керівництво театром, уже розглядався варіант про його реорганізацію з Театром пластичної драми на Печерську — процес, який виявився дуже тривалим та проблематичним і сьогодні катастрофічно ускладнює роботу та ставить під питання п’ять прем’єр молодих українських режисерів, запланованих до кінця сезону. Якби я на це не розраховував, я б просив знайти для нас якийсь підвал у центрі і, можливо, до цього часу ми вже б фарбували його стіни, а на кінець сезону увійшли б у це приміщення і грали там вистави. Чому ми маємо страждати через кількох людей, які з чимось незгодні і займаються дивним шкідництвом?
— Ми говорили про багато змін, які вже назріли. А твій приклад з театром «Золоті ворота» доводить, що не варто чекати зміни системи — треба просто діяти...
— Тільки так і можна щось змінити! Чекати на краще можна дуже довго — треба діяти, стукати у двері — іншого виходу немає. Варто використовувати ті майданчики, які вже є, робити постановки там, готувати незалежні проекти, їхати у провінцію, якщо не вдається знайти щось у столиці. Тобто робити все можливе, щоб лишитися у професії і спробувати звернути на себе увагу. Деякі молоді функціонери не розуміють, що «звернути увагу» — це не створити певний скандал, а просто на першому етапі свого становлення враховувати запропоновані обставини, підігрувати у своєрідну гру, щоб дедалі більше зон перетворити на відкриті, доступні, «зелені», оскільки нині у нас театр — це суцільна «червона» зона.
— А як при цьому змінювати світогляд митців, розширяти контекст, у якому вони існують, відкривати для них нові творчі технології?
— Знову ж таки, все залежить від особистості. Це як у футболі: здавалось би, від тренера нічого не залежить, але чомусь у Блохіна не виходило, а у Реброва виходить. До того ж, у нашій професії, щоб перебувати у тонусі, людина весь час має бути невдоволеною собою, має існувати і певна самоіронія. Це, звісно, питання фахової освіти, низької зарплатні у творчих вузах, на яку хорошого педагога запросити важко і яка перетворює професію на соціально-благодійну діяльність. Коли ж спілкуєшся з нашими акторами і виявляється, що останній сучасний фільм, ними бачений, це «Кримінальне чтиво» Тарантіно, а про сучасну драматургію, яку вони читали, я взагалі мовчу, стає сумно. Але це також проблема театру, який згоден із таким низьким професійним рівнем актора.
— Багато цих питань відпали б, якби український театр існував у загальноєвропейському контексті. Що сприяло б виходу нашого театру на європейський ринок?
— Думаю, нині варто скористатися моментом зацікавлення світу Україною і провести національний шоу-кейс — своєрідний ярмарок досягнень вітчизняного театру. Звісно, сумно, що європейські театральні продюсери приїдуть до нас не так задля театру, а через події в країні, але це не повинно нас спинити — шоу-кейс необхідно зробити. І тут абсолютно не важливо, хто у результаті отримає певні можливості. І треба, безперечно, сприяти запрошенню режисерів за кордон — спочатку вони щось поставлять, згодом привезуть якусь виставу на гастролі. Так може активізуватися процес, може, зрештою ми отримаємо бодай один серйозний міжнародний театральний фестиваль в Україні.
Розмовляв Віктор Собіянський.
Фото Христини ХОМЕНКО.
