Відтоді чверть століття очолює селищну раду райцентру
 
Читачі старшого покоління пам’ятають, що за радянських часів у газетах була популярною рубрика «Журналіст міняє професію». Віталій Жарський (на знімку) теж був журналістом і теж змінив професію. Але не для того, щоб написати якийсь дуже цікавий матеріал — 25 років тому він очолив селищну раду в райцентрі Ружин на Житомирщині. І, як з’ясувалося, знайшов своє покликання. Він став ветераном місцевого самоврядування: селищну раду в цьому населеному пункті тепер важко уявити без нього.
У кабінет до Віталія Івановича раз у раз заходили відвідувачі — хто по довідку, хто поділитися наболілою проблемою. Голова вислуховував усіх і доброзичливо радив, співчував, підказував та швидко підписував потрібні документи, попутно цікавлячись у кожного про те, як ідуть справи, як учаться діти, як здоров’я батьків... Між цим, у перервах, устигав ще й розповідати про свій шлях «в голови».
Уродженець Ружинського району, він після закінчення восьмирічки встиг скуштувати колгоспного хліба — в рільничій бригаді. Потім закінчив сільгосптехнікум, та доля розпорядилася так, що став... журналістом. У ружинських радіомовленні та районній газеті кілька років працював. Здавалося б, шлях обрано надовго. Однак чекав на Віталія Жарського ще один крутий життєвий поворот. У 1986 році його обрали головою селищної ради.
— Тоді мені думалося, що це ненадовго, а виявилося — он як! — зізнається Віталій Іванович.
Замість журналістських відряджень і редакційних клопотів довелося освоювати ниву самоврядування. І то — успішно. За роки головування Жарського в селищі вдалося вирішити низку важливих проблем соціально-культурного напряму. На території селищної ради пожвавилося житлове й шляхове будівництво, розгорнулася газифікація. Побудовано два п’ятиповерхові будинки, гуртожиток для малосімейних, дитсадок, який відвідують 160 малюків. У період керівництва Віталія Івановича створено гарні умови для індивідуальної забудови, й сотні родин вселилися у власні будинки. Крім того, прокладено 80 кілометрів газопроводів та 12 кілометрів електроліній — вулиці Ружина ввечері та вночі гарно освітлюються. Проведено більш як 15 кілометрів водогону, введено в дію сім артезіанських свердловин і готується до введення ще й восьма. Майже всі вулиці селища «одягнені» в асфальт, з’явилися два мостові переходи через Роставицю.
Усе це здійснити вдалося багато в чому завдяки вмінню селищного голови згуртувати громаду, долучити до її зусиль ще й можливості місцевих підприємств та представників малого бізнесу. Успішно впроваджено в результаті низку програм: «Дороги», «Ошатність», «Світло», «Правопорядок».
Це — що було і що зроблено, але життя іде далі й несе нові проблеми й народжує нові задуми.
— Чи помінялася суть звернень громадян до селищного голови за ті чверть віку, що ви перебуваєте на цій посаді? — запитую Віталія Івановича.
— Люди інші, але суть звернень майже не змінилася, — каже голова. — Найболючіші, найпекучіші питання, але дуже життєві: народження, хвороба, родинні й побутові негаразди, сусідські конфлікти. На початку моєї діяльності не було питань щодо призначення субсидій, нині вони є. Це — може, й різниця. А так — людське життя по суті не міняється. І звернення до мене — теж.
— Чи багато було претендентів на ваше крісло голови під час минулих виборів?
— Із семи кандидатів люди знову обрали мене. Шістдесят п’ять відсотків проголосувало «за». Це вже вдесяте довірили бути головою, — пригадує Віталій Іванович. — Як уперше йшов на таку посаду — а тоді ще не виборці, а депутати обирали голову селищної ради, то думав, що не більше, як на два роки... Мої попередники затримувалися максимум на шість літ. А чому я тут так довго? Зачепив такий пласт, прийшовши, що покинути не міг: дороги, освітлення, газифікація. Не можу я залишити наполовину зроблене, треба справу довести до кінця...
— Які проблеми найбільш нагальні турбують нині вас — як голову селища? — цікавлюся.
— У селищі, як у хаті. Треба постійно щось ремонтувати, облаштовувати, міняти. Розпочали ось каналізаційну мережу по-новому оснащувати — за технологією «Біотал». Та поки що коштів не вистачає. Якби нам, органам місцевого самоврядування, держава залишала хоча б 50 відсотків того, що збираємо, а так — лише 15. Цього не вистачає на добре хазяйнування. У наших побратимів, поляків (їхній досвід ми вивчали) з Улан-Майора Люблінського воєводства, приміром, річний бюджет гміни становить 39 мільйонів злотих, і вони можуть вирішувати самостійно і як їм заробляти кошти на громаду, і як їх розподіляти. А бюджет нашої селищної ради — лише три мільйони гривень. От і крутися, як можеш! Одне з джерел прибутку нині — з оренди землі. Маємо 75 орендарів, але третина з них — не збираються і копійки платити за землю. І навіть суд їх не може змусити до цього, бо, виявляється, немає на таких горе-орендарів реальних засобів впливу!
— Що будете робити, коли підете на заслужений відпочинок? 
— Робота в мене знайдеться! Маю господарство, пасіку, сад, квітники й виноградник, а в ньому 50 сортів винограду. Діти — син Ярослав і донька Олеся, онуки Ігор і Василько заскучати не дадуть. А поки буду все, що можу, робити для Ружина. Нехай у ньому й виноград росте, й діти народжуються, і люди будуть щасливі.
Житомирська область.
Фото Михайла П’ЄХА.