Від редакції: ми одержали цього листа від одного з наших читачів. Це маленька повість, написана людиною, яка багато чого в житті бачила. Ми далеко не у всьому згодні з Автором, але в його сповіді зачіпає за живе простодушна щирість. Не всякий письменник зміг би таке написати — якби навіть захотів. Швидше за все, імена діючих осіб тут змінено. Але все інше — справжнє. Ми нічого в тексті не змінювали й не редагували (Автор писав тією мовою, що замінює багатьом людям забуту українську). Ми собі дозволили дописати заголовок. Замість нього в автора було написано просто: «На суд читача»...

(Закінчення. Початок у минулому суботньому номері).

... Отже, старший син одружився.

...У вузівському гуртожитку для сімейних місць не було, тому молодята зняли квартиру. Два місяці не з’являлися. І Яна зібрала постіль, їжу і з дочкою поїхали провідати. Назад приїжджають із плачем: передачу не хотіли брати. Син проводив і сказав, щоб не їздили. Ян їх заспокоює. Але материнське серце, та ще доброї душі, не могло заспокоїтися.

Настав час — закінчили вони навчання, одержали направлення десь за двісті кілометрів від її батьків. І квартиру. 

Поїхали наші інженери, працюють. Її тягне до мами на вихідні. А за 200 км часто не наїздишся. Знайшли причину: їй там погано, звільняються й переїжджають до її батьків. З ними жити не захотіли, зняли квартиру — 50 рублів на місяць. Батьки, платіть за півроку вперед. І так кілька років.

Працювати за спеціальністю не виходить ні в нього, ні в неї. Він знайшов роботу, де дають відомчі квартири, але треба дві тисячі. Що робити, діти, допомагати треба. Тисяча звідти й тисяча від Яни і Яна. Невістку влаштували на роботу, там, де є квартирна черга, але треба перенавчатися. Поки вчилася, одержали трикімнатну квартиру. Батьки, дайте на кредит, меблі придбати. Послали п’ятсот рублів.

...Почалися 90-ті роки. Розруха, дорожнеча. Уже почали давати городи, і Ян з Яною вирощували картоплю та баклажани, передавали посилками, син менший навіть ревнував. Води не було — колодязь копали, потім дві свердловини пробили: одну — для поливу, а другу — в будинок. Побудували льох, лазню, літню кухню. Була в них мрія про машину, а машині треба гараж.

Янові трапилася шабашка — по бартеру, і він заробив цеглу на гараж. Звели стіни. І тут Яна висловила таку думку: «Меншому сину допомогли, доньці побудували будинок, а старший живе у квартирі та й ту одержала невістка. Давай наш будинок віддамо старшому синові».

Ян відповів: «Ми не знаємо, як доживатиме й хто буде з нами? І що ми дамо тому, хто буде з нами?»

А Яна через якийсь час знову: «Віддамо старшому». Гаразд. Прийшов менший син і донька, Яна оголосила своє рішення. Заперечень не було.

Минає час. Приїжджає на канікули невістка із сином. Привезли породистого собаку. День погостювали, на другий — пішли до меншого сина, а собаку залишили. Подивився пес — їх немає, здійняв виття й сказився. Ян вирішив відвести його до господарки — це менше кілометра. По дорозі зустрілася зграя собак, він рвонув за ними. Ян спіткнувся, впав, собака втік. Два дні шукали. Люди сказали: «Такого собаку в машині везли, у велике місто».

І син родині дав команду їхати додому. Це було в 1997 році. Відтоді жодного зв’язку. Отже, від спадщини відмовився. І кому тепер? У меншого сина дві доньки, у кожної квартира й машина, у доньки теж донька, і Яна її ростила — в неї немає нічого. На ній і зупинилися.

У вересні 2009-го занедужала Яна — інсульт. А січні 2010-го забрали в реанімацію. Спасибі лікарям — врятували. Була в лікарні десь 20 днів. Ян телефонував старшому сину, повідомляв про те, що сталося. Відповідь: «Я не приїду».

Після виходу з лікарні місяців зо три Яна трималася. Але потім дедалі гірше та гірше. В 2009 році донька та внучка за нею доглядали, особливо внучка. Коли Яна потрапила до реанімації, внучка вже не могла відвідувати, вона чекала дитина. Донька ходила в реанімацію, але потім взяла на себе роль експедитора, а біля мами посадили відданого татка. Менший син з батьком докладали всіх зусиль, щоб урятувати матір. Але, на жаль.

Тепер про меншого сина. Це кишкомот, куди старшому. Він кишкомотом і народився. Вчитися не хотів, тільки під тиском. Якщо сам прийде непобитим, то когось закривавить. Приїдеш із роботи, а дома вже міліція чекає чи людина в бинтах — мопедом збив.

Ледве технікум закінчив. Призвали в армію, де був два роки. Це для Янів був щасливий час, зітхнули спокійно.

Повернувся з армії, не минуло й місяця, зустрів дружка, на мотоциклі заїхали на весілля, привітали молодих, ну й себе теж. Назад їхали артистичним шляхом. Збили жінку-пенсіонерку, теж напідпитку. Але людина, хоч якою вона була, збивати її ніхто не має права.

Батьку про це сказали вже ввечері. Він не знав, житиме постраждала чи ні. Ян не спав усю ніч. Спочатку думав: догрався — сиди. Але ближче до ранку згадав свою молодість, що пройшла стороною. І вирішив: а може, чимсь можна допомогти синові?

Коли розвиднілося, сів на мотоцикл і в лікарню. Відповідь сумна — вмерла. Що робити? За місяць до суду Ян зайшов в юридичну консультацію. Приймав чоловік років 55. Привітний, поважний. Каже: «Ви можете допомогти синові, якщо знайдете дорогу туди-то й туди-то».

Спасибі цій добрій людині, якщо вона жива, дай Боже, йому здоров’я на стонадцять років життя, а якщо немає — то нехай йому земля буде м’яким пухом.

Отже, треба шукати дорогу — до Такого-то. Ян зумів пробратися до секретарки цієї людини. Вона дала пораду: у такому-то кабінеті Він проводитиме нараду, звідти до його кабінету метрів тридцять. У такий-той час він закінчить нараду, ви його там ловіть й використовуйте ці тридцять метрів.

Ян дочекався, прилаштувався, представився. Він: «Я вас слухаю». Ян викладав коротко, але тридцять метрів не вистачило, й Він завів до себе в кабінет. Ян закінчив пояснення. Він запитав: «Син був п’яний?» — «Так». Він: «От негідники. І в мене такий само». Дав команду: «Напишіть заяву і залиште у секретаря». «А що писати?» — «Те, що розповіли».

Мабуть, у суд зверху сигнал був. Сказали: «Зробимо в межах можливого».

І з потерпілими робота велася. Залишилося в загиблої три доньки, і вони готові мовчати, але на відшкодування моральних неприємностей — кожній по тисячі. На похорон допомогу вже надано.

І, милий читачу, у цьому корупції не було, а що доньки взяли по тисячі — вони вчинили правильно, Ян і Яна їх за це не засуджували.

Зрештою, син одержав два умовно, відбувши один рік і два місяці. Батьки борги віддавали три роки.

Син пішов працювати бригадиром, де є доступ до цінностей. Сам не крав, а бригада крала і йому давала. І він брав. Піймались.

І знову нескучно. Знову з ганьбою. Знову Ян ходив, просив для сина меншого покарання. Відповідь: «Йому «світить» строк на років п’ять. Він бригадир і повинен був припиняти крадіжки. Йому як бригадирові — ще три роки та всього — вісім. Але подивимося. По можливості. Нас теж контролюють».

У цьому разі Ян виходив три роки, син одержав — п’ять.

Залишилася в Янів на піклуванні одна донечка-куколка — Катруся. Закінчила вуз, працювала за спеціальністю. Щодо женихів була перебірливою. А коли вибрала — батьки сказали: «Він не до двору, ти з ним жити не будеш». Вона не погодилася. З’явився в п’яному вигляді з форсом. Знову пояснили. Не перебороли. Одружилися. Жити йому довелося у дружини. Тут — порядок, а йому випити хочеться. Рік прожили — пішли на квартиру. Тоді із квартирами було важко й давали ділянки по шість соток під забудову будинку. Дочка взяла ділянку.

Через півроку Ян занедужав на екзему. Зупинили будування хати. Поки лікувався, робили заготівлю будматеріалів, а зять в армії служив. Почали будівництво без нього. Ян на будівництві, а Яна вдома — на одній руці внучка, а в інший сапка. Доки зять був в армії, робота хоча й повільно, але йшла. А прийшов: коли тверезий — робота йде, а вип’є — робота скінчилася.

Пішли знову на квартиру. Внучку в садок. Хату не добудували, а домучили. Перейшли туди жити. Але почав розвалюватися Союз. Працюють через день. Довелося порушувати порядок, тому що не тільки на випивку, а й на їжу не вистачає. А вартові порядку свою справу знають. І зятьок сміймався — на дрібниці, але колективно. Строк подвійній. Утік за кордон. Нишком приїжджав. Тиждень нормально, а потім знову п’янка. І вони розлучилися.

Дочка вважає, що її поведінка правильна — краще мати коханця, ніж такого чоловіка. Коли перейшли в новий будинок — минуло сімнадцять років. Туалет примітивний — на вулиці. Каже: «Тату, на тобі 100 гривень, зроби туалет». Ян: «Донечко, на тобі 100 гривень і найми когось іншого».

Але час йде, а дурнів робити туалет не знайшлося. Підросла її дочка. Наречений є. Незабаром весілля, а туалет ганебний. І довелося Яну його будувати.

І тут з’явилася нова родина. Наречений погодився жити у нареченої. Прожили рік у мирі, потім пішло-поїхало. Те не так, це не так. І родина розпалася.

Ці чвари довели Яну — добру й зразкову маму — до інсульту. То менший син дві «академії» пройшов, а потім сім років не приходив, то старший — тринадцять років не з’являвся, у лікарні й на похороні не був.

У лікарні Яну відходили. Та якби їй цілковитий спокій, жила б і сьогодні.

І в Яни знову приступи. Донька приходить по можливості. Сіє травичку, вирощує й возить продавати. І це між роботою. А коли ще й маму відвідувати? Казав її колишній чоловік: «Їй потрібні гроші, гроші, гроші...»

В один із приїздів «швидкої» лікар-жінка, серйозна та уважна, оглянула хвору і каже: «Тут потрібні жіночі руки». Ян про це сказав дочці. І що ви думаєте, допомогло? Ні.

За кілька днів до смерті Яна прийшла в себе й мовить: «Де вони, діти, онуки й правнуки?» І дивиться на Яна запитливо-ображеними очима. Ян: «Вони на роботі. Але я з тобою». Вона відвернулася до стіни. Бо Ян по хребту інвалід, вона попросила доньку, щоб та прийшла й викупала її.

Донька прийшла, і як завжди, здійняла скандал. І Яна назвала її нехорошим словом і вигнала. Та насилу покупалися — вдвох з Яном.

Одного разу, через місяць чи менше, покликала: «Яне, іди до мене». Підсунулася й каже: «Лягай із мною». Яна його обійняла, скільки сил було — пригорнула й поцілувала. Ян запитує: «За що?» «За те, що кохаю». Це, либонь, була одна з останніх любовних ніжностей. Яні ставало дедалі гірше й гірше.

Ян викликав «швидку» десь після дванадцятої ночі. Лікар каже: «Дідусю, це вже все. Я укол зроблю, але він не допоможе».

Покликав меншого сина й доньку. Приїхали, подивилися — й поїхали. А Ян з коханою Яною залишилися сам на сам.

Ян і Яна сам на сам зійшлися й сам на сам розійшлися. Це була дуже розумна жінка — питання вирішувалися й відповіді давалися за секунди. Одного разу менший син їй пред’явив претензію: «Я інвалід по цукру!». Вона йому, не роздумуючи: «Хто тобі виннний, що ти пропив підшлункову? Я тебе народила здоровим і неушкодженим. Нарікай сам на себе». Так, це так. Ян і Яна своїм батькам часто дякували, вони їм теж хороше здоров’я дали.

Ян і Яна після одруження прожили 50 років без 56 днів. Плюс до цього — три з половиною року дружили. Разом — 62 роки! А потім один зникає. Колись була розмова про кінцевий підсумок життя. Яна не хотіла залишатися. Говорила: «Залишайся ти. У тебе й здоров’я, й пенсія більша, і пільг більше». Ян з її рішенням не погодився, але вийшло — як вона хотіла.

І залишився Ян один. Після похорону жодної ночі з ним ніхто не ночував. Відбули дев’ять днів, сорок днів, але з фокусами. Син і донька диктували, кого запрошувати. Наближається півроку. В цей день хто поминає, а хто й ні. Але Ян не міг не пом’янути. Хотіли пирогами обійтися. Ян сказав: «Не хочете — все зроблю сам». Пом’янули. Через кількау днів заговорили про спадщину. Ян говорить: «Віддам я вам будинок, і ви після мого зникнення його продасте, поділите. Ти — проп’єш, а ти будеш багата наречена. І кому все це піде? Ви мене кинули, як собаку, як мати пішла. Ви знаєте: я інвалід з захворювання хребта, ходжу на милицях. І зі мною треба комусь жити».

Донька: «Ти придурюєшся, ти здоровий, а інвалідність купив».

Ян учасник війни, а якщо учасник війни в процесі життя став інвалідом — його прирівнюють до інвалідів війни. В 1945 під Крайцбургом — контузія, та дві тяжкі травми на виробництві. Якби не це, і сьогодні був би на коні. Ян і Яна здоров’я дітям передали. А от розуму не вийшло передати. І коли вже йшов, син проспівав: «Тобі роки, а нам багатство...»

І Ян вирішив: щоб господарство не продали, передати його меншому сину й двом правнукам по доньці, а внучку — опікуном. Правнукам три роки й один. Менший син спочатку був не проти. Але потім до них дійшло, що треба чекати близько двадцяти років. Донька: «Я ж твоя донька!». Ян: «А я і не відмовляюся». І пішли ревнощі і тиск на внучку. Ян внучку запитав: «Ти відмовляєшся?» Відповіла: «А ви хочете, щоб я відмовилася?»

А ви що порадите, шановні читачі?

...У давним-давно пройдених роках, десь в 80-х минулого століття, рано ранком о сьомій годині у великому місті в продовольчому магазині два відділи й два продавці, й дві черги. Люди йдуть на роботу й купують продукти. А спиртне — в одному відділі, і чоловіки перпендикулярно встановили чергу за вином. Жінка — продавець, що пройшла війну, дивиться на це й каже: «Це діло жахливе, але знову потрібна війна»...

Харківська область.

P. S. Читачі, які побажають відгукнутися на цю публікацію, можуть надсилати свої листи на адресу редакції.