Для того, щоб зрозуміти політичну етимологію виникнення терміна «Придністров’я» й усвідомити всю суть, складність і непередбачуваність існування проблеми «замороженого конфлікту», достатньо перетнути україно-молдавський кордон. Точніше, придністровську його ділянку. Й опинитися на території самопроголошеної, ніким не визнаної Придністровської Молдавської Республіки. Доречно також перегорнути сторінки сучасної історії Молдови, що на власному «гіркому» досвіді однією з перших на пострадянському просторі зазнала весь тягар наслідків збройного конфлікту й продовжує «пожинати» аж ніяк не солодкі плоди сепаратизму та політичних амбіцій.

Переважна більшість українських та європейських політиків і експертів висловлюються сьогодні про те, що справжня мета російської агресії проти України й відкритої підтримки Росією сепаратистських сил Донбасу та Луганщини криється в бажанні «придністровувати» східні регіони країни.

Президент Румунії Траян Бесеску відкрито заявив щодо цього, що «метою Путіна є широкомасштабне «придністровування» східної України, а також блокування ратифікації Україною Угоди про асоціацію з ЄС та її зближення з НАТО».

Трохи передісторії

Коріння Придністровського конфлікту йде в епоху національного відродження — кінець вісімдесятих — початок дев’яностих років минулого століття. У той час на хвилі неминучого краху радянської імперії через розбіжності, що виникли між політиками правого та лівого берегів Дністра (Кишинева й Тирасполя) п’ять східних районів Лівобережжя (Рибницький, Каменський, Слободзейський, Дубоссарський і Григоріопольський) вирішили вийти зі складу тодішньої Молдавської РСР, утворивши 2 вересня 1990 року так звану Придністровську Молдавську республіку. Придністровські лідери провели власний з’їзд, обрали державні органи влади, затвердивши також державну символіку (прапор і герб, які трішки відрізняються від символіки Молдавської РСР), а як державні затвердили три мови: молдавську, російську та українську.

Населення регіону становить менш як мільйон мешканців, більшість з яких — молдавани (34 відсотки), росіяни (28) та українці (26). Характерна ще одна деталь: до самопроголошеної республіки приєдналося місто Бендери, розташоване на правому березі Дністра, із прилеглими до нього населеними пунктами.

Не зайво нагадати водночас, що серед головних причин розбіжностей між двома берегами Дністра стали націоналістичні заяви лідерів правобережної Молдови, котрі проголосили румунську мову державною, і відкрито взяли курс на об’єднання Молдови з Румунією. Така одна з головних версій.

Однак експерти й живі ще свідки тих подій стверджують, що справжньою метою утворення заколотної республіки було прагнення кремлівських лідерів втримати Молдову в складі СРСР, що тріщав по швах, зберігаючи в такий спосіб колись процвітаючу республіку в сфері російського впливу.

Розповідають навіть, що під час однієї із зустрічей керівників Молдови з тодішнім президентом СРСР М. Горбачовим молдаванам відкрито натякнули: ви підписуєте новий Союзний договір, а ми (Москва) вирішуємо Придністровське питання. Але в Кишиневі від цієї «привабливої» пропозиції тоді відмовилися.

Іншими словами, кількаразові дипломатичні й політичні зусилля Кишинева «повернути норовливі території» до складу єдиної країни і встановити контроль над ними, ні до чого не привели.

І в 1992 році політики Кишинева пішли на відчайдушний як на ті часи крок, вирішивши встановити статус-кво військовим шляхом. Отже, 2 березня на території Молдови практично почалася братовбивча громадянська війна, що отримала згодом офіційну назву збройного придністровського конфлікту, який завершився в липні того ж року, але так і не вирішив питання територіальної цілісності Молдови

Війну вдалося зупинити, але біль залишився. Біль за загиблими ні в чому не винними чоловіками, братами, батьками — громадянами однієї країни, тисячами покалічених людських доль, біль за країною, що залишилася розділеною на лівий і правий береги. Фактично було втрачено контроль Кишинева над самопроголошеним регіоном.

Про миротворців і нескінченні переговори та консультації

У тому-таки 1992 році зусиллями міжнародних посередників і гарантів з урегулюванню конфлікту вздовж мирної колись річки Дністер було встановлено миротворчі блокпости. Тобто колишню лінію вогню між двома братніми берегами Дністра охороняють миротворчі сили, які представлені переважно військами Російської Федерації, а сама зона по всьому периметру адміністративного кордону між правим і лівим берегами річки отримала назву Зони безпеки на Дністрі.

Тоді ж було ініційовано й переговірний процес між Кишиневом і Тирасполем, більше відомий нині як «формат «5+2», до складу якого входять Кишинів 

і Тирасполь — сторони конфлікту, гаранти Придністровського врегулювання — Україна, Росія та ОБСЄ, а також спостерігачі від Європейського Союзу та США. Переговори й консультації, з деякими перервами, тривають ось уже двадцять із лишком років, але, на жаль, поки що безрезультатно, а територія невизнаної Придністровської Республіки як і раніше залишається ніким не контрольованим регіоном.

Варто нагадати, що на-прикінці дев’яностих (1998) минулого століття парламент Молдови одностайно ухвалив закон про особливий статус східних районів Республіки Молдова (При-дністров’я).

Він передбачає надання регіону територіальної автономії в складі єдиної Молдови, однак придністровські лідери, базуючись на подіях військового конфлікту, що стався, наполягають на визнанні повної незалежності регіону як суб’єкта міжнародного права.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що Кишинів і сьогодні наполягає на поновленні переговорів з питання надання особливого статусу Придністров’ю, але лідери регіону відмовляються від цього, просуваючи ідею так званого «цивілізованого розлучення».

Пізніше, на початку двотисячних, було розроблено знаменитий «Меморандум Козака», який також передбачає надання регіону особливого статусу в складі Молдови. Водночас Росія, котра розробила документ, зберігала свій вплив на регіон.

Незважаючи на те, що ще 1999 року на Стамбульському саміті ОБСЄ Росія взяла на себе зобов’язання вивести свої війська та озброєння із Придністровського регіону, це озброєння не тільки не вивозиться, а, швидше, навпаки. Під приводом підвищення ефективності миротворчого контингенту в регіон поставляється нова, сучасна зброя. Молдавська сторона, підтримувана міжнародним співтовариством, не раз зверталася до керівництва Росії з вимогою про вивезення військового контингенту, тому що це суперечить нейтральному статусу держави, однак Росія зберігає мовчання.

Буквально за кілька годин до підписання меморандуму тодішній президент Молдови, комуніст Володимир Воронін, підписувати його відмовився. А рішення відповідне прийняв саме в той момент, коли кортеж президента Росії Володимира Путіна вже стрімко мчав до аеропорту, щоб вилетіти в Кишинів.

Відмова від «Меморандуму Козака» дорого коштувала тоді Молдові. Росія «відповіла» жорстко: введена згодом цілковита заборона на поставки молдавського алкоголю в Росію стала катастрофічною для молдавських виробників коньяків і вин. Покаранням за «незговірливість» стала й відмова Придністров’я від подальших переговорів з урегулювання конфлікту.

Довгих п’ять років переговорний процес між двома берегами фактично був «заморожений», і відновився лише після приходу до влади в Молдові в 2009 році Альянсу за європейську інтеграцію.

Багато в чому процесу відновлення діалогу сприяв тоді візит до Молдови міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, котрий тоді відвідав і Придністровський регіон, а низкою зустрічей і переговорів сприяв тому, що спочатку за стіл переговорів сіли керівники Молдови та Придністров’я, а трохи пізніше, у вересні 2011 року, у Вільнюсі було відновлено й повноцінний переговорний процес у форматі «5+2».

Здавалося б, усе почало стабілізуватися, але саме тоді, на початку 2012 року, на одному з миротворчих постів у Зоні безпеки стався трагічний інцидент, що ледь не відкинув крихкі на той момент переговори на довгі десятиліття назад. Уранці 1 січня 2012 року російський миротворець смертельно поранив громадянина Молдови Вадима Писаря. Це й послужило підставою для Кишинева та інших учасників переговорів стосовно Придністров’я заявити про необхідність переформатування військового контингенту миротворчих сил у цивільну місію спостерігачів під егідою ОБСЄ. Проти цієї ініціативи категорично виступили Росія й Тирасполь, однак Кишинів продовжує наполягати на заміні миротворчої місії.

До речі, вперше про трансформацію миротворчої місії на Дністрі (з військової на цивільну місію спостерігачів під егідою ОБСЄ) йшлося в пропозиціях екс-Президента України Віктора Ющенка, відомих під назвою «План Ющенка із Придністровського врегулювання», що був оприлюднений у 2005 році. Тоді ж у Києві відбулася й перша зустріч тодішнього лідера Придністров’я Ігоря Смирнова та екс-Президента України Віктора Ющенка, в рамках якої обговорювали пропозиції глави української держави... «План Ющенка», на жаль, як і інші пропозиції міжнародних посередників, так і залишився «порошитися» на полицях історії.

Асоціація з ЄС: Придністров’я знову проти?

Черговим каменем спотикання в переговорному процесі із Придністровського врегулювання стала, хоч як дивно, підготовка, а потім і підписання в червні 2014 року Молдовою Угоди про асоціацію і про створення Зони вільної та всеосяжної торгівлі з Євросоюзом. Незважаючи на кількаразові заяви Кишинева, котрий запрошував придністровців узяти активну участь у переговорах стосовно асоціації, лідери регіону від них відмовилися, проголосивши курс на інтеграцію в путінський Євразійський союз. Хоча, як зазначають і в самій Росії, трохи дивно говорити про інтеграцію в Митний союз, коли в регіону немає, як мінімум, навіть спільного кордону з цим союзом.

Слід зазначити, що саме з підписанням Молдовою асоціації більшість експертів пов’язують припинення переговорів у форматі «5+2» До речі, заплановані на липень нинішнього року переговори у Відні було перенесено на вересень, однак і вересневі переговори спіткала та само доля: знову на вимогу Придністровської сторони їх відклали на невизначений час. Більше того, лідери Придністров’я в унісон з російськими політиками стверджують, що асоціація Молдови з Євросоюзом принесе катастрофічні збитки для Придністровських економічних агентів, ніяк не обґрунтовуючи ці заяви. А факти свідчать про інше: за статистичними даними, обсяг експортних поставок регіону в країни ЄС значно перевищує показники експорту до Росії та країн СНД.

До того ж нинішній лідер Придністров’я Євген Шевчук привселюдно зізнався в необхідності якнайшвидшої модернізації (за допомогою зовнішніх інвесторів) більшості промислових підприємств регіону, що працюють сьогодні ще на радянському устаткуванні, а от від інтеграції в Європейський Союз категорично відмовився, висунувши навіть власну версію розвитку подій, запропонувавши ЄС підписати окрему угоду про асоціацію між Придністров’ям та Євросоюзом (!)

Європейські лідери, щоправда, оминули цю ініціативу «багатозначним» мовчанням, недвозначно давши зрозуміти, що врегулювання конфлікту можливе лише на умовах територіальної цілісності Молдови в рамках визнаних міжнародним товариством кордонів. Не отримало очікуваного впливу на придністровських лідерів і нещодавнє рішення Євросоюзу про скасування візових обмежень для громадян Молдови (із квітня 2014 року громадяни Молдови можуть відвідувати країни ЄС, включаючи Шенгенську зону, без віз).

«Воля народу» і геополітичні реалії...

Зі свого боку, деякі політичні сили Росії мають своє бачення на регіон, «що став у позу», не виключаючи його входження до складу Російської Федерації. На початку поточного року була озвучена заява депутата Державної Думи Росії Романа Худякова, котрий зробив із цього приводу навіть офіційне звернення до МЗС Росії.

Цей сценарій розвитку подій узято за основу й придністровськими лідерами, які у своїх вимогах посилаються на результати референдуму 2006 року, коли більшість жителів Придністров’я висловилися за входження до складу Росії, хоча, якщо провести цей референдум в умовах нинішніх геополітичних реалій, складно сказати, які були б його результати. А представники російських громадських організацій у Придністров’ї ініціювали цього року й збір підписів на підтримку цієї досить туманної ідеї. І навіть вручили частину підписних листів російському віце-прем’єру, представникові президента Путіна по Придністров’ю Дмитру Рогозіну.

Офіційний Кремль поки що ніяк не відреагував на цю ініціативу, продовжуючи офіційно підтримувати статус територіальної цілісності Молдови й мирного врегулювання конфлікту. Поки що підтримувати...

ПМР на тлі російської агресії проти України

На тлі російської агресії в Україні, паралельно з якою активізувалися сепаратистські настрої й у Молдові (відповідно, і в Придністровському регіоні) збройні сили невизнаної ПМР активно узялися проводити різні «навчання»: танкових та інженерних військ на пересіченій місцевості, мотострілкових підрозділів та інші воєнізовані маневри. А у своєму «свіжому» указі президент невизнаного Придністров’я Євген Шевчук зажадав від відповідних структур привести в повну готовність укриття для цивільного захисту населення. А більш зрозуміло — бомбосховища.

Тим часом у Придністров’ї в геометричній прогресії зростає кількість скептиків серед експертного співтовариства, котрі досить недовірливо ставляться до офіційних постулатів Москви про «відданість» принципам суверенітету й територіальної цілісності Молдови. А після грубого порушення з боку Росії міжнародних угод, у тому числі Будапештського 1994 року Меморандуму, за яким Росія, разом із США, виступала гарантом територіальної цілісності української держави, правомірність цього документа й зовсім поставлена під дуже велике питання.

Про явні наміри Росії втримати регіон у сфері свого впливу свідчить і той факт, що Росія категорично відмовляється вивести з території Придністровського регіону розквартировані там частини 14-ї російської армії, що володіє величезною кількістю озброєння. Тільки на військових складах села Колбасна Рибницького району зберігається понад 20 тисяч тонн авіабомб та інших снарядів.

Не менш важливим залишається й те, що Придністров’я сьогодні фактично існує за рахунок фінансових дотацій Росії: щорічно з російського бюджету в регіон на підтримку пенсіонерів і малозабезпечених верств населення перераховується понад десять мільйонів рублів (середній розмір пенсії в Придністров’ї, з урахуванням усіх російських надбавок, становить 153 долари США (прожитковий мінімум — 110 доларів), а на будівництво всіляких центрів соціального призначення — понад 100 мільйонів рублів.

На цьому «благополучному», профінансованому Росією тлі переговори у форматі «5+2», які мали відбутися у Відні ще 11 вересня, вчергове «зависли».

Лідер Придністров’я заявив, що «сьогодні склалася така ситуація, коли є низка запитань, на які ми досі не отримали від наших партнерів виразних, чітких відповідей у рамках формату «5+2».

Проте в жителів Молдови (і на правому, і на лівому березі Дністра) залишається надія, що здоровий глузд «старшого брата», що  плете агресивні задуми, восторжествує. І кримський сценарій, як і агресія в східних областях України, не буде втілено в Молдові та її проблемному Придністровському регіоні.

Зінаїда ГУРСЬКА, власний кореспондент Укрінформу в Молдові (спеціально для «Голосу України»).

 

Начальник відділу пункту пропуску «Богдан» Могилів-Подільського прикордонного загону Юрій Данько та інспектор-кінолог Лариса Кацамат.

Фото Віктора СКРИПНИКА.