Це було начебто вчора і вже давно. Ми все пам’ятаємо. Бо були одночасно очевидцями і учасниками тих подій. Але щоб розказати про них правдиво, варто погортати місцеві газети.
З чорно-білих сторінок убогої як на сьогодні поліграфії здіймається дух того неспокійного часу, котрий вже є історією. Пленум Дніпропетровського обкому партії, День металурга, жнива. Перші сторінки газет з назвою «Реклама»... Наче ще впевнено йдемо «до перемоги комунізму», але відчувається якась розгубленість. І символічною тепер видається загибель підводного човна «Комсомолець». Держава під назвою СРСР, наче «Титанік», упевнено рухалася назустріч неминучому краху...
Дніпропетровськ, як і вся Україна, 16 липня 1991-го відзначив перший День Незалежності. До пуття не знаючи, які пісні співати, кого славити, які гасла промовляти. Журналісти глузували, що в одній з пісень хористи поміняли слова. І замість «стрільці січові» заспівали «стрільці червоні». Але поступово Дніпропетровщина наче прокидається від глибокого сну. З’являються перші публікації з історії козацтва.
І тільки купка людей наважується на не знане досі зухвальство. На Театральному майдані біля театру імені Шевченка, в самому центрі Дніпропетровська на високій щоглі розквітає жовто-блакитний прапор. Чотири дні місто перебуває в шоку. Влада не знає, що робити. А потім...
У ніч з 19-го на 20-те липня 1991 року влада не просто зірвала прапор, а ще й спиляла щоглу, щоб і сліду не лишилося. Тепер на цьому місці висить скромна табличка, яка нагадує про події тих днів. А в моєму фотоальбомі зберігається світлина, датована 24 серпня 1992 року. На цьому самому місці ми через рік святкували День Незалежності всією родиною. А на задньому плані видно багато жовто-блакитних прапорів.
А двадцять років тому, вже 20 липня 1991-го, Іван Шулик оголосив голодування. І почав збір підписів на підтримку жовто-блакитного прапора. Дніпропетровська партійна преса, вийшовши зі ступору, відгукнулася схожими публікаціями без підпису: «Голодування під рухівським прапором» («Зоря», 27 липня 1991 року) та «Не РУХом единым» («Днепр печерний», 23 липня 1991 року). Коментар в одній із статей дав і тодішній голова міськради-міськвиконкому Валерій Пустовойтенко: «Не будемо забувати, що у нас радянська влада, і ми зобов’язані виконувати радянські закони». Та ініціатива Шулика знайшла підтримку не тільки у місцевої громади, а й у багатьох депутатів.
А вже в січні наступного року на першій сторінці газети міськради «Наше місто» читаємо:
«...Над будинком міськради спущено червоно-синій прапор. Напередодні Верховна Рада України прийняла на сесії постанову про державний прапор. Віднині ним став синьо-жовтий стяг. Спуск червоно-синього пройшов буденно й непомітно. Ще о 8 годині ранку над «Білим домом» майоріли два різнокольорових полотнища. Хвилин за тридцять — уже одне. Заодно зняли і флагшток. Про всяк випадок».
Дивно, як усе змінилося буквально за якихось півроку. Іншими стали не тільки прапори. Іншою стала держава.
І все-таки першість з підняття жовто-блакитного прапора в Дніпропетровській області місцеві краєзнавці віддають Нікополю. Тут ще 7 листопада 1988 року група патріотів під головуванням Анатолія Носенка встановила прапор в національних кольорах на могилі козацького отамана Івана Сірка. Сьогодні він зберігається в місцевому краєзнавчому музеї.
