У Кам’янці-Подільському встановлено два пам’ятники ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи. Особливо вражає чорна чорнобильська квітка, яка символізує не тільки мужність ліквідаторів, а й нетривкість, хиткість нашого життя. Бо воно й насправді таким є. Одному Богу відомо, як і коли завершиться наш шлях земний. У Чорнобилі несли службу 19 кам’янець-подільських пожежників. Один із них — Микола Кащук — не повернувся додому з того небезпечного відрядження...
«Нема резерву»
Коли розмірковує про пережите, іншому «чорнобильцю», кам’янчанинові Івану Слуцькому часом спадає на думку: «А можливо, й ліпше було б теж отак — не повернутися?!» У нього та його родини досі немає власного даху над головою, два десятки літ очікує на квартиру. Коли у скорботні дні роздають грамоти та подяки, Іван думає: краще б — ордери. У гуртожитку за все життя він навіть помитися нормально не в змозі... Займе чергу в душ, прийшовши з роботи, та й, не дочекавшись, засне змучений у кімнатці, яку ділить із ним ще п’ятеро членів його родини.
— У міській черзі на отримання житла перебуває 23 сім’ї ліквідаторів, які мають першу категорію, 26 — другу, є ще й 73 сім’ї відселенців, — прокоментували у відділі обліку, розподілу та приватизації житла виконкому Кам’янець-Подільської міськради. — Торік за рахунок іпотечних коштів «чорнобильцям» придбали... три квартири. Якби держава виділяла гроші, місто могло б придбати й більше квартир для цих пільговиків. Cлуцькі у списку позачерговиків — 69-ті, у списку другої категорії — дев’яті. Нам відомо, що умови їхнього проживання — доволі важкі, але вдіяти нічого не можемо. У місті немає резервного житла навіть на випадок аварії.
«Надію дала одна людина —заїжджий професор»
Іван та Галина замолоду аж сім років винаймали квартиру. У тому не бачили жодної трагедії. Бо такою є доля багатьох подружніх пар. Більшість із них згодом вселяються у власне житло. Слуцькі кажуть: «Перед внучкою соромно, що не змогли розжитися на квартиру». Чи з власної вини?!
— Усі кошти в нашій родині йдуть на лікування чоловіка, — каже дружина, — у мене теж — ціла купа болячок, донька має статус потерпілої від аварії на ЧАЕС, їй постійно потрібні медикаменти. Колись двічі на рік чоловіку давали путівку до санаторію, проїзд був безкоштовним. Тепер цього немає. Щоб отримати в своєму місті курс ін’єкцій, ліки купуємо. Як приїхав Іван звідти, з Чорнобиля, думав, що помре. Ми пішли до якогось закордонного професора, який дивом опинився в Кам’янці. «Якщо проживеш три роки, чекай семи, — сказав він нам, — тільки треба виконувати всі поради». Я терла на терці різноманітні плоди, вручну витискала соки для чоловіка...
Герой
У 86-му Іван працював на тепловозі. Додому летів, немов на крилах — у березні в нього народився син. Недовго тішився первістком. 13 грудня цього ж року його відправили у відрядження... Галина розповідає: «Відряджених обдурили, мовляв, поїдете на Білоцерківський шинний комбінат. Коли вийшли з автобуса, побачили казарму з написом «Привет героям, участникам чернобыльских событий!» Це й Іван — теж герой. У зоні був хіміком-дозиметристом. Освоїв професію за... п’ять хвилин. «Захочеш жити — навчишся», —пояснили. Писав Галині щодня, листи не збереглися, ніде тримати, а «села» з горищем теж немає. Уся родина Іванова вже покинула цей світ. Коли хтось заводив мову: мовляв, Івану треба обстежитись, отримати статус інваліда, він тільки відмахувався. «Це що — стукати до смерті в двері?» Галина згадує Іванові листи про те, як ліквідатори-чоловіки плакали за наметом, утікали із зони, як хтось намагався всунути голову в петлю, почувши, що дружина знайшла іншого. Іван махає на неї рукою: що ти знаєш. Найвиразніше стоїть перед ним майор Вєрьовочкін — чорнобильський «батяня». Це він довідку Івану підписував про його дозу — «18, 36 р. ч.» У воєнний час, до слова, припустима норма тоді була — 25. Але то був мирний... Івана дружина не кинула. Він мріяв про доньку. Лікарі не рекомендували Слуцьким зачинати дітей. Яна народилася слабенькою. Тепер вона — вже студентка, вчиться на відмінно, буде програмістом.
— Наша громадська організація «Відлуння Чорнобиля», — розповідає Ірина Старостіна, її голова, — оздоровлює «чорнобильських» дітей. Яна теж у списку. Цій чудовій родині організація може лише так сприяти. Звертаємося до всіх, благаємо: допоможіть їм із житлом!
На весь гуртожиток на Пушкінській, 43 сім’я Слуцьких — найбільша. Скількох вони вже провели звідси на нові квартири... «Ми згодні на секцію в гуртожитку, на однокімнатку, Івану було б краще, — каже Галина. —Ми обоє працюємо в приватних підприємствах, заробляємо небагато, про кредит не мріємо. Син їздив на заробітки, та повернувся ні з чим. Якби чоловік був здоровий, ми побудувалися б чи заробили на квартиру. Як жити далі?»
Чи вони одні в Україні запитують про те?! Наслідки Чорнобильської катастрофи нагадують про себе на кожному кроці. У той час, як прості люди, ліквідатори та їхні діти туляться в тісних гуртожитських кімнатках, залишаються сам на сам зі своїми проблемами, інші — жирують, захоплюючи дорогі ділянки землі, купуючи та будуючи розкішні вілли. Іван Слуцький не з тих, хто добиватиметься за себе. Листи від його імені в різні інстанції пише його дружина Галина. «У мене є довідник «Золоті сторінки України», — зізнається вона. — Там знаходжу адреси. Може, всі разом по дещиці вони могли б допомогти моєму Івану та дітям, яких держава прирекла на страждання»?!
Нещодавно голова Хмельницької ОДА Василь Ядуха (на знімку) запевнив, що знайде 10 мільйонів гривень на відбудову порожньої аварійної дев’ятиповерхівки на Нігинському шосе, 1а в Кам’янці-Подільському. У 2012-му її віддадуть під соціальне житло. За попереднім прогнозом, Слуцьким і тут не «світить» квартира: багато людей перед ними в черзі. «Лише держава в змозі розв’язати житлову проблему Слуцьких і ще сотень таких родин, як вони», — розводять руками місцеві чиновники.
Фото автора.
