...То було років з двадцять п’ять тому. В одному з райцентрів на престижному тоді сокозаводі, де ще випускали чорнослив у шоколаді та мололи індійську каву, працювала красуня Ольга — незмінним секретарем комсомольської організації та інженером з якості продукції.

Миловидна, завжди модно вбрана, розумна, в міру балакуча й жартівлива активістка зі знаного ґаздівського роду Ольга притягувала чоловіків. Її обирали на всілякі конференції, засідання і завжди садили в президії ліворуч од «першого».

Жила в місті в однокімнатній модно обставленій квартирі. До неї сваталися леґені місцеві й ужгородські, «пропадали» цековські інструктори й молоді офіцери... Вибирала. Ольга мріяла про недосяжне. Не було такого року, аби вона не їздила в круїз то по Середземному, то Карибському морях, то в Індію, то Італію...

«Олечко, — благали її бабуся й мати, — літа молоді пливуть, як бистра вода в ріці, а ти сама самуєш. Не будь гордою — знайди собі пару. Леґіні за тобою вмирають, а ти кепкуєш над ними...» Що не робили батьки, до кого не зверталися, а Ольга затято не хотіла заміж.

Ретро-кав’ярня навіває...

Нещодавно повертаюся з відрядження. Цілий день безперестанку мжичив не по-липневому надокучливий дощ. Стоїть під парасолею жінка, піднімає руку. Зупиняюся. «Такої днини й пса гріх на вулицю вигнати, а не таку красну жону, як я була», — замість привітання жартує жінка. Голос її видався якимось наче й знайомим. «Слухайте, коли мені треба, то за півгодини не проїде ні одна маршрутка. Мушу купувати біціґлі (велосипед. — Авт.), бо з пенсії, аби наскладати на якусь дрябу на чотирьох колесах, нам із дідом треба би жити, може, й по триста годів — як чорному ворону», — не перестає весела жінка.

Та через хвильку-другу, придивившись, ми впізнали одне одного. «Тоді ви були молодий журналіст, — каже Ольга. — Писали про наш завод — ото було діло: все функціонувало, зарплата вчасно, премії... А тепер усе розпалося».

...Приємна, тиха музика у кав’ярні-ретро налаштовувала на спогади. А Ольга все говорила про себе, потім про чоловіка, старшого від неї на десять років («уже натуральний дідо, робити не годен — болячки обсіли»), а відтак про доньок. «Наша молодша дочка живе коло нас, «товчемося» у однокімнатці. Старий спить на розкладайці в коридорі, а ми двоє з Марійкою в кімнаті. І так роками...» — розповідала посивіла жінка стиха й рівно, ніби її вже ніщо не хвилювало, ніби змирилася з тими гіркими обставинами, які так цупко вхопили її у свої лабета.

«Знаєш, треба було йти за своїм принципом до кінця — і не виходити заміж. Я так і хотіла. Але, — аж сльози навернулися на її все ще вродливе обличчя, — мені було тридцять три, коли не стало батька, через півроку — із жури померла мама. У брата — діти. Кому я потрібна? І соромно зізнатися, що я втратила, й забути хочеться те приємне, аби розгніватися, борсатися, виходити з того безкопійчаного болота... Не змогла — поїхала на чужину. Може, щось переламається в мені, пристосуюся. Зупинилася у Чехії. Проробила три довгі роки на швейній фабриці. Відчуваю: старію, горблюся, сліпну від тої монотонної роботи. Повернулася додому з однією гадкою: вийду за будь-якого вдівця, бо кому треба стару кочергу, якій ось-ось тридцять сім стукне?.. Знаєш, одинока людина постійно чомусь думає про старість, боїться її. Почала я хвилюватися про стаж, гадати, а як і звідки вийду на пенсію? Влаштувалася, ганьба казати, — прибиральницею в приватний санаторій. Змилостивився колишній «перший» — все-таки комсомольська солідарність жива... Там познайомилася через місяць-другий із чоловіком. Удівець. Військовий пенсіонер. У нього одна дочка, заміжня, живе в Чернігові.

Усе складалося добре. Жили ми в моїй квартирі. Він ночами чергував у дитсадку, а вдень — пропадав у лісі: гриби, ягоди. І враз приїздить його дочка з тримісячною дитинкою на руках. Така фіфа, вся в залізяччі, шкіряні блискучі штани, курить, як паровоз, лається... У неї, бачте, проблема — хоче здати дівчинку в дитбудинок. «Не могу же свою красу и молодость разменять на детский плач и памперсы». Ніяких батьківських доводів і порад не слухала: «Я решила твердо!..»

«Так я стала матір’ю», — 

продовжила Ольга. — Оленка вже підросла. А в сорок років Бог дав мені свою дочку. Виховували однаково обох. Обидві кажуть мені «мамо». Старшій, як вийшла заміж після технікуму, купили в Ужгороді квартиру. Має роботу. Ось-ось народить дитя. Чоловік — автослюсар. Тепер меншу треба ще на ноги ставити. Добре, що до пенсії ще маю якусь роботу. В селі її вистачає кожен день — лише встигай. Отак і живу... Дякую красно за каву — віденську каву! Її не всі годні пити, хоча кортить кожному...», — ніби замість «До побачення!» сказала Ольга.

Закарпатська область.

Мал. Миколи КАПУСТИ.

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА

Самообман

На жаль, нерідко буває, що молоденькі дівчата та й старші жінки довго залишаються самотніми, без пари. Бо не відчули своєї другої половинки, не прикипіли душею до якогось парубка чи чоловіка, щоб задовольнити прагнення справжнього кохання, потребу мати сім’ю, дітей.

Утім, зустрівшись з труднощами, які самій долати досить важко, дехто з жінок, зраджуючи своїм дівочим переконанням, урешті-решт наважується вийти заміж, хоча б за будь-кого. От і Ольга зупиняє свій вибір на вдівці, та ще й набагато старшому за себе. Для чого, чому? Щоб не бути самотньою і не зустріти старість у порожній квартирі? Але таке життя зовсім не виявляється щасливим. Такий крок справді є самообманом. Тому жінка робить свій невтішний висновок, витужений роками у безрадісному житті-бутті у своїй родині: «Знаєш, — каже вона своєму співрозмовникові, — треба було йти за своїм принципом до кінця і не виходити заміж. Я так і хотіла...»

Варто замислитися над тим, чому це взагалі стало гаслом її життя, чи дійсно задовольняла дівчину лише роль красуні і активістки, коли вона була центром уваги? Може, вона і любити досі не готова? Адже гордощі, в яких її звинувачували родичі, є не що інше як самозакоханість, пиха, зневажливе ставлення до інших людей, нездатність дарувати їм свою любов і ніжність.

Кажуть: людина у житті отримує те, чого прагне, на що сподівається і для здійснення чого докладає зусиль. Добре, коли дівчина з дитинства орієнтується не на очікувану необхідність «вийти заміж», а на розвиток у собі високих почуттів, поваги і любові до інших людей, що допоможе їй зустріти близьку і кохану людину, з якою проживе у щасті до старості.

Тетяна ГУРЛЕВА.