Дефіцит фахівців у морі безробітних

ВАТ «Темп» — одне з небагатьох промислових підприємств Хмельницького, котре постійно дає оголошення про потребу у фахівцях. Набирає, зрозуміло, не сотнями і навіть не десятками, але тямущого верстатника чи програміста завжди візьмуть. Щоб привернути увагу до виробництва, сюди постійно запрошують на практику студентів із місцевих вузів. Для підприємства це трохи накладно, бо роботу керівників практики та виробничих наставників, які мають навчити молодь, змушені оплачувати із заводської каси. Нехай уже й так — аби тільки ці молоді, тямущі, перспективні залишилися в цеху.

На одному із засідань Союзу промисловців та підприємців краю керівник підприємства Іван Праворський розповів про те, що пішли навіть на експеримент: вирішили поставити одну з найвищих зарплат не асам із багаторічним стажем, а вчорашнім випускникам університету, які згодилися переступити заводську прохідну. Загалом це суперечить трудовим правилам і виробничій моралі. Але що вдієш, коли на ринку дефіцит фахівців.

Однак результатом такої спроби стало розчарування. Мало хто із новачків затримався на виробництві більше року. Дуже швидко молоді спеціалісти починають шукати своє бізнесове щастя в торговельних палатках на ринку. Причина, як правило, одна: охочих працювати повну зміну за доволі скромну зарплату стає дедалі менше.

Спробуйте переглянути на сайтах чи в рекламних оголошеннях резюме тих, хто шукає роботу. У переважній більшості молоді люди, котрі не мають ні стажу роботі, ні досвіду, ні хоча б міцних теоретичних фахових знань, претендують на зарплату не менш як у три тисячі гривень.

З огляду на нинішню цінову та тарифну палітру сума не видається розкішшю, швидше — це мінімальні вимоги для того, щоб не опинитися за порогом бідності. Однак з точки зору роботодавців така планка виявляється непідйомною для них.

Микола Коник — інженер, який більшу частину життя працював на заводі за фахом. Але останніх років із десять бізнесує, створивши приватне підприємство. Разом із кількома підлеглими займається електромонтажними роботами. Звучить гордо, а насправді — виконують невеличкі замовлення, пов’язані із встановленням електрообладнання. Оскільки з клієнтами сутужно — хто нині будує та монтує? — то беруться за все. Навіть канави риють за потреби. Із техніки — лише викрутка, молоток та власні руки.

На цьому багато не заробиш. Але навіть із тих скромних прибутків Микола мусить дати зарплату своїм працівникам. З олівцем у руках лічимо разом. Якщо директор ставить собі зарплатню у три тисячі гривень, то мусить сплатити спочатку близько 1,2 тисячі гривень на оподаткування фонду заробітної плати, як це робить кожне підприємство. Потім ще 434 гривні податку з фізичної особи. У результаті виходить, що більше половини від того, що заробить сам, мусить віддати.

А якщо додати, що двоє його працівників отримують зарплату по тисячу гривень, ще двоє відповідно 1,2 та 1,5 тисячі, то за всіх разом доводиться щомісяця сплачувати близько семи тисяч гривень. Для маленької фірми, котра хапається за роботу і за пару сотень гривень, це чимало. Тому про підвищення зарплатні навіть теоретично не йдеться.

— Щоправда, в останній рік пішов на невелику хитрість, — зізнається Микола. — Поставив собі втричі більшу зарплату, бо це був рік перед пенсією. Відповідно й усі відрахування зросли. За рік довелося сплатити до 120 тисяч гривень. А що в результаті? Пенсія зовсім невелика. Тож і гадаю, якби я просто відклав у свою кишеню те, що віддав державі, то протягом десяти (!) літ щомісяця мав би по тисячі гривень (а це приблизно третина моєї теперішньої пенсії) доплати. То чи варто бути чесним підприємцем?

Схожі розрахунки здійснює кожен, хто сам заробляє. І більшість доходять одного висновку: хочеш, щоб підприємство вижило, — ховай зарплату, хочеш заробити сам — ховай зарплату, хочеш дати заробіток людям — ховай зарплату. А якщо зможеш — ховай і самих працівників.

То чого дивуватися, що темпи створення нових робочих місць роками залишаються надзвичайно повільними. Зате показники безробіття та зарплатних боргів — на диво стабільні.

Мало хто довіряє офіційним цифрам безробіття та показникам середньої зарплати. Останній показник уже не перший рік тягне область на останні місця в загальнодержавному рейтингу. У лютому він становив 1808 гривень, що майже на 23 відсотки нижче, ніж в середньому по країні. Але водночас мало хто вірить, що стоматологи, власники ресторанів, автозаправочних станцій отримують зарплату менш як тисяча гривень — а такі дані час від часу наводить податкова служба.

Механізм роботи економіки порушено десь у самих підвалинах, а тому головне правило — розвиватися, нарощувати обсяги, збільшувати робочі місця — не спрацьовує. Хоча цифри свідчать зовсім про інше. Скажімо, обласна служба зайнятості констатує: лише протягом двох місяців з початку року туди надійшло понад п’ять тисяч пропозицій щодо вакантних місць. До того ж понад 84 відсотки вакансій укомплектовано. Зокрема, лише в січні працевлаштували 4,8 тисячі людей.

Якщо уявити, що вакансії можуть створюватись і заповнюватись такими темпами щомісяця, то вже за рік-два армія працюючих зросла б у кілька разів. Насправді картина протилежна. Якщо ще десять років тому середня облікова кількість штатних працівників в області становила 427 тисяч осіб, то вже торік — лише 250 тисяч. А водночас кількість офіційно зареєстрованого безробітного населення не так уже й істотно коливається.

У чому інтрига такої статистики? Та в тому, що насправді кількість реальних нових вакансій зростає доволі повільно, а весь рух на ринку праці відбувається через часте звільнення та прийом на роботу нових працівників на старі місця.

Причина? Та все та само, з якої розпочали. Понад третини поданих до центрів зайнятості заявок про вакансії доповнюється приміткою про мінімальну або навіть меншу від неї зарплату. І тільки 3,8 відсотка роботодавців пропонує заробіток вищий від середнього по області. Якщо згадати, що і він доволі скромний, то стає цілком зрозуміло: спокуса таких вакансій невелика.

Центри зайнятості змушені розробляти свою стратегію, як вийти із такої ситуації. Зокрема, пропонують безробітним бути менш вибагливим до вакансій і не висувати високих вимог до зарплати. Якщо діяти за таким принципом, то працевлаштуватися таки можна. От тільки працювати на такій роботі довго і жити на таку зарплату безбідно важко, практично неможливо. Тому більшість працездатного населення і намагається знайти не робоче місце, а якусь шпарину. Нехай навіть нелегальну, щоб забезпечити себе і свою родину вже сьогодні.