Природа нашого буття подвійна: з одного боку, ми живемо тим, що забезпечують органи чуття нашого тіла, а з другого, — перебуваємо в полоні думок, спогадів, мрій, емоцій. І враження таке, що на цьому рівні діють зовсім інші, ніж відомі з фізики, закони. Донедавна інтуїтивне розуміння такої ситуації породжувало прагнення якнайбільше відмежувати матеріальне від так званого ідеального: першим займалася наука, що зробила критерієм істини експеримент, другим — релігія, яка спиралася на віру.

Страх учених перед ідеалізмом часом доходив до абсурду. Так, Паризька академія наук знищила унікальну колекцію метеоритів на тій підставі, що доведено: небесної тверді не існує, відтак, і падати звідти нічого не може. Відповідно й церква з великою недовірою ставилася до науки, звинувачуючи її в розтлінні людських душ. Віра й розум що далі, то більше занурювалися в безплідне протистояння, бо для створення цілісної картини нашого світу потрібне і те, й друге. 

Отак колективна людська думка почала підходити до концепції ноосфери: особливої оболонки земної кулі, де відбивається кінцевий результат взаємодії природи й суспільства. Термін цей належить французькому вченому Е. Леруа і вперше він прозвучав 1924 року в Парижі на науковому семінарі під час обговорення доповіді Володимира Вернадського про «плівку життя» — біосферу як планетотворчий чинник. У широкий науковий обіг це поняття запровадив філософ П. Тейяр де Шарден. «Тільки одне тлумачення, тільки одна назва здатна висловити цей великий феномен — ноосфера. Така ж обширна, але значно цілісніша, ніж усі попередні оболонки, «пласт, що мислить», який розгортається над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею». Сам Вернадський почав користуватися цим терміном тільки під кінець життя, розуміючи ноосферу насамперед як «матеріальну оболонку землі, що змінюється під впливом людини».

Згодом як складові частини цієї оболонки почали виділяти антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених завдяки людській діяльності та освоєних природних ресурсів) і навіть суспільствосферу... Але такий відхід від первинного розуміння цього поняття, зумовлений тим самим острахом перед ідеалізмом, породив небажання навіть приступати до пошуку відповіді на запитання: що таке думка, що таке інформація, яке матеріальне підґрунтя нашої свідомості? Крім того, життя гостро порушило проблему: до яких меж людина може впливати на біосферу, щоб не знищити разом з нею й себе? Адже сам процес вивчення природних явищ вносить у довкілля незворотні зміни.

Нині ця концепція ноосфери переживає кризу, нова, по суті, лишається нерозробленою. Адже наука тільки приступає до вивчення інформації, як чинника природних процесів, спроможного діяти самостійно.

Великим поштовхом у пізнанні цього явища стало відкриття носія спадкової інформації — ДНК (хоча це звичайна хімічна речовина, спроможна у пробірці, як і належить кислоті, прореагувати з лугом). Так само думка — така ж реальна, як зорі, бактерії...

Один з наукових теоретиків — І. Пригожин — стверджує: «Сьогодні світ, який ми бачимо зовні, і світ, який відчуваємо всередині себе, зближуються. Це зближення двох світів, мабуть, одна з найважливіших культурних подій нашого століття».

Бо з такого зближення випливає принципово нова мораль, яка покладає відповідальність за лад у світі не тільки на тих, що беруться творити історію, а й на звичайну людину. Кожен з нас своїми думками та прагненнями, самим фактом свого життя лишає на біосфері світлий або темний слід. Актуальність такого підходу зросла у зв’язку з грандіозними досягненнями науки й техніки, появою нових технологій. За «пласт, що мислить», відповідають усі.

Наталя ОКОЛІТЕНКО, письменниця, доктор біологічних наук.