Дощ

Я прокинувся від шумливого хлюпоту за вікном. Місто зникло за густою стіною дощу.

От невдача! Ще вчора я зателефонував матері, що обов’язково приїду сьогодні, в неділю, і довго слухав її радісний голос, що розпитував про моє холостяцьке життя і здоров’я, щось розповідав про стару кішку та сусідських курей.

— Мамо, ну зачекай ще день, давай уже завтра про все-все поговоримо, — ледве вдалося мені зупинити її турботливий допит, — бачу, й у тебе вже новин через край!

— Так не хочеться з тобою прощатись, синку! — наостанок зітхнула мама.

Коли ж я був у неї востаннє? Мабуть, з півроку тому. Господи, як же швидко летить час! Скільки разів я вже хотів їхати, в шафі назбиралася ціла купа подарунків, та все щось заважало.

Дощ не вщухав. Велетенські калюжі кипіли, стріляючи бульбашками. Поодинокі вранішні перехожі стрибали з острівка на острівець, немов велетенські гулівери серед морів, тримаючи над головами безпорадні парасольки. Що поробиш — осінь.

Я підібгав коліна до грудей і ще щільніше обгорнувся ковдрою. Як же солодко спиться в такий дощ! 

А, може, зателефонувати матері й сказати, що знову викликають на роботу, і не їхати? Адже як згадаю, що зо три кілометри від автобуса до її хати тюпати, та ще й у такий дощ. Бр-р!

Так і зроблю, тільки передзвоню, щоб не чекала. А поїду вже точно наступної неділі. Вирішено!

Я підійшов до телефону і підняв трубку. Тиша. Поклацав важелями, понатискав кнопки — мовчання. Я не здивувався — таке часто трапляється з моїм телефоном у дощ. Я випив кави й знову ліг, накрився з головою.

Коло ліжка пролунало тихе вимогливе гарчання. Це мій спанієль Бім, який полюбляє спати валетом уздовж моєї спини, вимагав свого місця. Я трохи підняв край ковдри, і Бім примостився. Наче від грубки, від нього стало тепло-тепло. Я всміхнувся, засинаючи, а дощ за вікном усе шумів і шумів, заколихуючи, як у дитинстві...

Ранок був сонячний і якийсь весняний. Навіть рвучкий вітер і вчорашні непросохлі калюжі не заважали відчувати насолоду від такого початку дня.

На роботу я прийшов перший. Моїх сусідів по кабінету ще не було. Я ввімкнув кавоварку, щоб привітати друзів гарячою кавою.

Двері відчинилися. Хутко взявши тацю з чашками, я жартівливо вклонився, очікуючи почути у відповідь веселий сміх, та в кабінеті панувало мовчання. Я підняв голову й почервонів. У дверях стояв Степан Артемович, мій начальник, якого я завжди чомусь побоювався. Начебто нічого не помітивши, він сухо промовив: «Здрастуйте, вас до телефону, особисто. Тільки, прошу, швидше. І перекажіть їм, щоб надалі телефонували тільки у ваш кабінет».

Я поставив тацю і вийшов слідом за начальником, гарячково розмірковуючи, хто б це міг бути?

«Тільки недовго, — ще раз нагадав Степан Артемович, глянувши поверх окулярів, — зараз буде нарада».

Я взяв трубку: «Слухаю вас!»

Після короткого мовчання в ній пролунав голос Петра Миколайовича, маминого сусіда.

«Алло, Сашко? Це ти? — він кашлянув, — тут така справа...»

Я похолов від передчуття чогось страшного й не міг видавити ні слова.

«Сашко, ти чуєш? Ну от... Сьогодні вранці до твоєї мами з контори прийшли, принесли пенсію. Стукали, стукали. Не відчиняє. Ми твоїй сестрі подзвонили. Вона прибігла зі своїм ключем. Заходимо, а вона, мама твоя, сидить біля вікна за столом, голову на руки прихилила. Я ще подумав було — ото спить! Підійшли, а вона вже ... Ти вибач, ось сестрі даю трубку».

Я закам’янів. У трубці хтось кричав, а, може, плакав. Але я вже нічого не чув і нікого не бачив. Думок не було. На здерев’янілих ногах я зробив крок, другий. Степан Артемович щось сердито промовляв до мене, але я відсторонив його рукою і, вийшовши з кабінету, попрямував вулицею.

Я йшов як уві сні, не звертаючи уваги ні на вигуки перехожих, ні на сигнали авто... Я відчував лише дощ, який усе лив і лив без перестану на лице, руки, груди, який заливав увесь світ, усе моє життя і чомусь був такий солоний на смак...