Якщо країна хоче бути успішною — вона повинна покладатися на жінку

Досьє «Голосу України»

Меланн Вервір — посол із глобальних жіночих проблем у Державному департаменті США. В адміністрації президента Клінтона вона працювала начальником апарату першої леді та була засновником і головою ради директорів неурядової організації Vіtal Voіces Global Partnershіp, що займалася підтримкою «глобального жіночого лідерства». Тепер, коли Гіларі Клінтон очолила Державний департамент США, Меланн залишається ключовою фігурою і основним представником голови Держдепу у світовому жіночому русі. Вона — неодноразовий гість України. Меланн Вервір закінчила Джорджтаунський університет, де здобула магістерську ступінь з російських досліджень. Чоловік Меланн — юрист за фахом — працює у Державному департаменті. Родина має троє дітей та двоє онуків.

— Пані Меланн, ви прибули до нас із Брюсселю, де брали участь в Європейських днях розвитку, що проходили під гаслом «Рівність статей — ключ до боротьби з бідністю». Загалом ви давно займаєтесь жіночими питаннями і неодноразово бували в країнах Східної Європи та в Україні, а також маєте можливість спостерігати за процесами в США. Чим відрізняються проблеми наших жінок від тих, що існують у розвинених демократіях, зокрема, і у вашій країні?

— Насправді, думаю, ми всі на своїх стадіях, можливо, дещо різних, розкриття потенціалу жіноцтва наших країн. Ми тепер знаємо, що зменшення розриву у рівності між жінками і чоловіками — надзвичайно важливе завдання. Ми також знаємо, що там, де жінки належним чином задіяні у політичному житті, в економічному, де вони мають доступ до освіти, до охорони здоров’я тощо, ці країни є набагато більш економічно розвинені та конкурентоспроможні. І нині обгрунтований прямий зв’язок між інвестуванням у добробут жінки та успішним розвитком країни, і навіть таким явищем, як зменшення корупції у державній та приватній сферах. Ми знаємо, якщо жінки займаються малим і середнім бізнесом, вони є реальними локомотивами у створенні валового внутрішнього продукту. Тобто якщо країна хоче досягти успіху, здійснювати певний поступ, вона повинна великою мірою покладатися й на жінку. Не можна йти вперед, виключивши з цього процесу жінок, тобто половину суспільства.

— До речі, на продовження цієї теми. У нас ще мало наших із вами подруг задіяні у високих державних структурах. А інколи навіть лунають заяви високопосадовців-чоловіків про те, що місце жінки на кухні. Прокоментуйте.

— Так, так, я про це чула не раз. (Пані Меланн навіть перейшла на українську мову). На щастя, мені здається, все-таки у вас уже відбувається відхід від такого вузького, на мій погляд, світогляду і від цих стереотипів. Торує собі дорогу розуміння, що відсутність можливості реалізації потенціалу жіноцтва шкодить усьому суспільству. Тобто політики починають розуміти, що це не вузьке суто жіноче, а питання успішності й заможності країни, за яким і оцінюється ефективність уряду. Отже, у власних інтересах тих високопосадовців — щоб жінки могли реалізовувати свій потенціал, а не були прикуті до таких обмежених функцій, як домашня робота й побут.

— А тепер повернімося до проблеми охорони здоров’я жінок і загалом населення. До речі, перебуваючи нещодавно в США за програмою обміну професійним досвідом, мені довелося побувати в багатьох ваших наукових установах, лабораторіях, де спільно з американцями над дослідженнями, зокрема, і в медицині, працюють і наші вчені. Ці спільні напрацювання використовуються лише Америкою чи вони розповсюджуються й на країни східного регіону? Адже багато проблем жінок — саме в площині здоров’я. Чи не так?

— Дуже слушне запитання. Ще коли я приїздила у Київ на початку незалежності, однією з перших програм взаємодії, яку ми мали з Україною, була програма партнерства лікарень. Коли американські лікарні, відомі з певних напрямків, налагоджували зв’язки з українськими. Тоді я працювала в Білому домі з Гіларі Клінтон, і я пам’ятаю, що серед цих програм деякі фокусувалися саме на проблемах жіночого здоров’я. Зокрема, була програма спільного проходження жінок і їхніх чоловіків через пологи. Щоб чоловіки розуміли, через що має проходити жінка у процесі народження дитини. Ще одна програма була націлена на проблему недоношених дітей та дітей, які народилися з вадами здоров’я. І тоді наші фахівці приїздили до України і надавали допомогу своїм українським колегам у технологічному плані. І характерно, що навіть коли державна програма закінчується, все одно людські й професійні зв’язки залишаються. Лікарі продовжують спілкуватися з лікарями, а спеціалісти в галузі технологій — між собою. Тобто це партнерство продовжується.

Інвестиції в охорону здоров’я, у партнерство, у технології, а також обмін є дуже важливими. Адже, справді, що може зробити людина, якщо вона нездорова? До речі, одна з наймасштабніших ініціатив президента Обами — Глобальна програма з охорони здоров’я. В основі цієї програми — увага до жінок і дівчат, бо є розуміння, що саме вони найбільше цього потребують і що, коли буде захищене здоров’я жінки, то саме вона потім зможе народити здорову дитину, подбати про свою родину, свою громаду, а в кінцевому підсумку це є здоров’я нації.

— Ми зустрічаємося напередодні Міжнародного дня прав людини. Як ви вважаєте, чи варто виокремлювати права жінок від загальнолюдських прав? І ще одне запитання. У США, на мою думку, дуже добре захищені права жінок у родині, Приміром, під час розлучення слабкій статі дуже часто відходить левова частка сімейних статків. Що ви порадите нам?

— Тут треба зрозуміти, що права жінки є правами людини. Жінки мають користуватися такими ж правами, як і чоловіки, бо ми всі у рівній мірі заслуговуємо на повагу і захист нашої людської гідності. Проте і в моїй країні були часи, коли в жінок не було виборчих прав, не було майнових прав, не було права подати на розлучення і отримати опіку над своїми дітьми. Довго, понад століття, тривала боротьба, щоб отримати такі права, і це поступово було досягнуто. Цей приклад певною мірою пояснює, як відбуваються такі процеси і в інших країнах. Просто всі знаходяться ще на різних стадіях розуміння цього.

Справді, у зв’язку з Міжнародним днем прав людини нам потрібно ще раз наголосити, якою ще великою проблемою є насильство в родині, якою великою проблемою є нелегальна торгівля жінками, дітьми і, часом, навіть чоловіками. Тут є велике поле для співпраці між урядами і між громадянськими суспільствами. Дуже важливо, щоб правильні закони, які приймаються, реально запроваджувалися в життя. Бо без цього проблему не вирішити.

— Часто проблеми сексуального рабства і рабства взагалі пов’язують із рівнем економічного розвитку країни, тобто багата вона чи бідна. Це насправді так? Чи, може, значною мірою все залежить від менталітету, від виховання тощо? І як виходити з такого становища?

— Я приїхала в Україну нині саме з цього питання. Україна і США співпрацюють уже десятиріччя, щоб спільно боротися з проблемою нелегальної торгівлі людьми. Адже справді, коріння її лежить у площині економічній. Бо коли людина не може знайти собі роботу, не може забезпечити собі та своїм близьким гідне життя, це і створює підґрунтя для виникнення по всьому світу кримінальних мереж, заманюють людей шансом заробити, а в підсумку люди потрапляють у рабство.

І ми, і ваш уряд працюємо над тим, щоб приймати відповідні закони і вживати відповідних дій, аби побороти це негативне явище: допомогти тим, хто вже став жертвою, виключити економічні чинники, створити нові економічні можливості і разом з тим переслідувати і суворо карати злочинців — торгівців «живим товаром». Саме це ми обговорювали під час візиту з українськими урядовцями і з громадськими активістами, міркували, яку технічну допомогу можемо надати. Ми дуже хочемо сприяти тому, щоб урядові структури і приватний бізнес та неурядові організації були взаємодоповнюючими партнерами у цій роботі: уряд має відповідально виконати свої зобов’язання, від бізнесу залежить створення економічних можливостей і робочих місць, а неурядові організації, мабуть, найглибше знають цю проблему — власне я сама про існування проблеми довідалася свого часу саме від неурядової організації.

— Ще б хотілося торкнутися питання усиновлення. Наскільки я знаю, чимало американців залюбки беруть на виховання українських сиріт. Однак недавня історія, щоправда, з російським хлопчиком, коли його нова мама самостійно відправила назад у Росію, дещо насторожила й наші органи опіки. Ваша організація працює у цьому плані, щоб таких історій було менше?

— І це дуже важливе запитання. Тут, звичайно, першооснова це — добробут і щастя дитини. Це має бути основою дій і уряду країни, з якої беруть на усиновлення дитину, і уряду країни, куди їде ця дитина. Саме інтереси дитини мають бути першочерговим критерієм. Мабуть, для дитини найважливіше, щоб вона мала свою родину і чи це родина українська чи з іншої країни, це вже питання наступне. Тож уряди мають працювати спільно, щоб забезпечити дитині таку можливість. Дуже не хотілося, щоб той негарний випадок з російським хлопчиком став на заваді усиновлення інших дітей, щоб він не позбавив їх шансу мати сім’ю. Тому нам треба разом виробити механізми, коли б ще на стадії усиновлення між потенційними батьками і дітьми могли закладатися довірчі, теплі стосунки.

— Отже, добробут — це добре, але ще, мабуть, треба щоб органи опіки дивилися і на сумісництво психологічне і т. д.

— Звичайно, це і є робота по-справжньому професійного агентства, яке працює з усиновлювачами та дітьми, яких мають усиновити. Це агентство має обов’язково перевірити, з якої родини дитина, чи має вона проблеми з психологічним і фізичним здоров’ям. Так само і батьки. Але в кінцевому підсумку має бути добір саме такої потенційної родини, де дитина почувалася б якнайліпше. І саме на це має бути націлена наша спільна робота.

— І наостанок. Пані Меланн, давайте розкриємо таємницю читачам «Голосу України». Я знаю, що ви маєте українське коріння. Я вашу українську вже оцінила. Рідною мовою вдома спілкуєтесь? І взагалі, яка ви в сім’ї, перебування на такій посаді якось впливає на вашу поведінку з рідними?

— О, мої дідусі й бабусі як з батьківської так із материнської лінії були народжені в Україні. І я з’явилася на світ у дуже українській родині. Ми дотримувалися всіх як американських, так і українських традицій, які мої бабусі й дідусі привезли з собою до штатів. Я могла співати і американський державний гімн, і «Ще не вмерла України...». Моя бабуся розмовляла зі мною українською, а я з нею — англійською. Українське є дуже великою і важливою частиною мого життя. Тому я маю таку велику прихильність до цієї країни. Пам’ятаю, вперше я змогла приїхати вже у вільну Україну, коли працювала в адміністрації президента Клінтона. І це був настільки емоційний момент для мене, що президент Клінтон міг побачити це на моєму обличчі. Тому що ось була я, онука українських селян, які змушені були колись покинути Україну у пошуках кращого життя. І ось онука повертається до цієї країни з президентом Сполучених Штатів. Ми всі пов’язані багатьма й багатьма ниточками, і я маю особливий зв’язок із цією країною саме завдяки моїм предкам. Я дуже пишаюся тим, що завдяки своїм посадам в уряді, у громадському секторі, я могла долучатися до того, що США робить для підтримки України, для зміцнення її демократії та її економічного розквіту, ґрунтуючись на дружбі і партнерстві між нашими народами.

— Я вам дуже вдячна. Кажуть, у вас у вашингтонському офісі навіть висить плакат «Я люблю Україну», це так?

— О, хтось мені подарував, пам’ятаю, уже давно цей плакат, і з того часу він у мене.

Інтерв’ю провела Марина КРИВДА.