Понад сім десятиліть радянської доби наші громадяни виховувалися у дусі атеїзму. Сьогодні ж відносини з Богом вважають ледь не найголовнішою складовою культурного і духовного виховання нації. Президенти, урядовці, політики старанно відвідують храми на великі свята. У когось ті почуття облудні, напускні. А деяких пізнання істин християнської моралі підштовхнуло до переосмислення свого буття...
У життя Лілії Григорович, народного депутата п’яти останніх скликань, православ’я увійшло, як кажуть, з пелюшок. Бо ж батько у неї — священик. Пізніше ще й на весільний рушник Лілія Степанівна стала із сином панотця. Одначе страшенно богомільною пані Лілія себе не вважає.
— Є люди, які щиро вірять, є ті, хто живе за Божими заповідями, а є — молитвеники, які вміють розмовляти з Богом. Мені цього не дано, — зізналася журналісту «Голосу України» Лілія Григорович. — Хоча, звісно, заповідей Божих усе ж намагаюся дотримуватися, принаймні щоб у душі відчувати, що їх не переступаю.
Розмірковуючи про духовні цінності, Лілія Степанівна пригадала одну історію зі свого життя, про яку жодного разу на широкий загал не розповідала. Це сталося у далекому 95-му, коли пані Григорович запросили на Асамблею православ’я у Москву.
— Сьогодні мене в цю організацію вже не запрошують, тим паче після кандидатської дисертації на тему «Помісна православна церква як чинник становлення та розвитку української нації». А тоді президентом у Росії був Єльцин, мав місце початок демократичних процесів, тісна міжпарламентська співпраця сусідніх держав. Саме тоді я отримала унікальну можливість вільно поспілкуватися із патріархом Алєксієм і навіть висловила свою позицію, що Україна рано чи пізно все одно прийде до своєї помісної церкви, адже ми тепер незалежна держава. На той час цей шлях пройшли вже Болгарія і Сербія, Румунія і Греція... В який спосіб до цього прийде Україна, мовляв, Бог покаже, але це — неминуче...
Зазвичай після відвідин усіх запланованих офіційних нарад та зустрічей у депутатів лишається ще чимало часу до вильоту в Київ. Хтось улаштовує собі шопінг, комусь більше до душі зустріч із прекрасним. Того разу Лілія Григорович вирішила відвідати оновлену Третьяковку.
— Іду по галереї, і в голові моїй такі прагматичні думки: ввечері буде фуршет, треба сказати українській громаді якийсь доречний до події тост, потім пригадую, що у мене лишаються в гаманці російські рублі, і їх варто поміняти: навіщо ж вони мені в Києві. Тобто думки — абсолютно відсторонені від мистецтва, — пригадує депутат. — Та я прекрасно знала, що у Третьяковській галереї знаходилася ікона Матері Божої Володимирської, саме та, яку Юрію Долгорукому подарував візантійський патріарх і яку в 1169 році князь Андрій Боголюбський вивіз із Вишгородського жіночого монастиря до міста Володимира. Я знала, що вона чудотворна, знала, що вона тут, у цьому приміщенні. Та думки мої були дуже приземлені, як у того стовпа. Коли бачу — стоїть група людей, тут натовп розійшовся, я зустрілася поглядом з Образом на іконі. Це була саме та старовинна ікона Богоматері Володимирської! У ту саму хвилину здалося, що мене двічі аж підкинуло, ще й так, що аж голова закинулася. А думки почали роїтися, як бульбашки із шампанського...
Саме такими словами народний депутат описала те дивовижне відчуття. Лілія Степанівна знає, що таке кохання, їй відомі великі почуття до чоловіка, своїх дітей. Але те, що відчула у ту саму мить — набагато сильніше, дивовижніше, прекрасніше і блаженніше.
— Я не знаю, що зі мною відбувалося, але в мене з очей почали текти сльози. Я не могла вимовити й слова. Скільки, як заворожена, я простояла — не знаю. Прийшла до пам’яті, як до мене звернулася екскурсовод: «Вот, деточка, и вы сподобились», — пригадує Лілія Степанівна. — Потім жінка мені розповіла, що таке, як зі мною, тут коїться частенько. Коли раз на день, коли раз на тиждень, як яка людина зайде. Ікона ж і досі творить дива...
— Тільки тоді, як змогла відвести погляд від Образу, побачила, що біля ікони — море величезних троянд, — веде далі пані Лілія. — А екскурсовод усе продовжувала про дива, про чудесні зцілення немічних, про те, як цю ікону возили до вмираючих купців, вельмож і як Матір Божа вертала їх, вважай, з того світу...
Того вечора депутат уже й гроші не міняла, та й про тости зовсім забула, уся була під враженнями аж до приїзду додому. Але відтоді, зізнається Лілія Степанівна, душею почала відчувати і намолену церкву, і святі місця.
— Я це зрозуміла не одразу, через певний час. Була якось у Вірменії як член Парламентської асамблеї чорноморських країн. Там є святиня, побудована ще 333 року від Різдва Христова. Дуже намолений храм. Його верхня церква згоріла, а нижня — є. Захожу в святилище і... підношуся над підлогою. Те ж саме зі мною відбувалося, коли у Македонії зайшла у ту церкву, звідки Кирило і Мефодій починали свій шлях до нас, до слов’ян. Мене охопив якийсь внутрішній трепет. Та й людей правильних, побожних теж, як кажуть, нутром відчуваю...
Тож, як видається зайва година, Лілія Григорович прямує до Софії Київської, у лавру, часто відвідує печери. Зізнається, що не знає аж так багато молитов, але дуже горда з того, що Бог дав їй можливість сподобитися, піднестися і хоча б іноді ставати трохи ближчою до Нього...
На знімках: Лілія Степанівна Григорович;та сама ікона Богоматері Володимирської, яка сьогодні знаходиться в Третьяковській галереї; Лілія Григорович із родиною — чоловіком Василем та синами Романом і Нестором.
Фото з сімейного архіву.
