Сім’я Олександри Іванівни Середи із села Мирогоща Дубенського району не купує хліба в магазині, бо господиня випікає свій, домашній, причому, за рецептом, який передавався з діда-прадіда, як і переказ, за яким ще у козацьку добу стрілець Середа під час походу місяць «протримався» на одному хлібі з водою.
— У нашій родині до хліба, як і до історії, завжди ставилися і ставляться шанобливо, — розповідає Олександра Середа. — Печемо хліб у печі, на черені, тому він такий смачний.
До речі, піч у цій сім’ї особлива: її не просто змуровано — у неї вкладено душу. Подібних печей, принаймні у Мирогощі, каже Олександра Іванівна, на пальцях однієї руки можна порахувати, та й то частина з них — вже як експонати з минувшини.
— А ось моя піч, яка передалася у спадок, — діюча, — хвалиться господиня. — Щоправда, розпалюю у ній раз на тиждень, випікаю від шести до десяти буханців, і нам (сім’ї із семи чоловік) їх вистачає на цілий тиждень. Вистачає, бо буханець не такий, як магазинний, — важить від двох до трьох кілограмів. Але головне, що він — дуже смачний і запашний. Цього досягаю завдяки визначеній пропорції житнього, пшеничного борошна та інших деяких (хай це залишається моїм секретом) складових, а головне — що печу його на черені, як це робили наші предки.
— Мій хліб ніколи не пригоряє, — продовжує Олександра Іванівна. — А все тому, що я не тільки вигортаю жар із печі, а й перед випіканням мию черінь. Інколи під хлібини підкладаю капустяне листя. А ще у нас здавна заведено місити тісто густо-прегусто, розпочавши це з молитви. Коли печеться хліб, ніхто не грюкає дверима. А коли ж спечеться — складаю його гарячим на чистий стіл, встелений спеціально призначеним для цього сувоєм полотна, а ще одним сувоєм накриваю паляниці. Коли цього не зробити, хліб втратить пухкість.
Не применшуючи смакоти магазинного хліба, все ж варто визнати, що порівняння з домашнім — не на користь першого. Шкода лишень, що нині сільські господині не хочуть клопотів, яких потребує домашня випічка.
Млинів
Рівненської області.
