Усі, хто пам’ятає, як піднімали синьо-жовтий прапор над Дніпропетровськом, насамперед згадують Івана Шулика, керівника обласної організації Народного руху України. Саме з ініціативи НРУ 16 липня 1991 року, в день першої річниці проголошення Декларації про державний суверенітет, над містом замайорів національний стяг. Встановлено його було на Театральному майдані, в центрі Дніпропетровська.
Він оголосив безстрокову голодовку
— Щоглу ми везли і збирали таємно, надійно закріпили її у трубі, яка була вкопана під якісь майбутні конструкції, — згадує пан Іван. — На урочистому мітингу, де зібралося кілька тисяч людей, пообіцяли, що будемо охороняти прапор. Але вже на четверту ніч майже 150 міліціонерів, виконуючи рішення міської влади, блокували майдан, відтіснили від щогли всіх, хто чергував біля прапора. Пам’ятаю, зі мною були тоді кореспондент радіо «Свобода» Геннадій Сахаров, письменник Олесь Завгородній, зовсім юний активіст Руху Ігор Петровський. Ми, звичайно, прагнули прорватися крізь заслін, але не змогли, отримали лише чимало стусанів. Тим часом щоглу порізали, а прапор порвали на шматки. Років зо два я потім судився з міліцією, однак без результату.
Після того підступного нічного нападу Іван Шулик оселився перед міськрадою і оголосив безстрокову голодовку. Однією з його вимог було: винести на обговорення міської ради питання про підняття у місті національного прапора.
— Голодовка тривала чотирнадцять днів, — продовжує він. — Мене двічі возили в лікарню — переконувалися, що я справді голодую. Прапорів ми підняли після того кілька, в тому числі, й у міському парку імені Лазаря Глоби. А невдовзі стався путч у Москві, синьо-жовті прапори замайоріли і над московськими барикадами. 24 серпня я був у Києві серед тих, хто ніс десятиметровий прапор від приміщення НРУ на площі Перемоги до Верховної Ради, де було проголошено в той день Акт про Незалежність України.
Коли прапор підняли над Верховною Радою, в Дніпропетровську «рухівці» домоглися, щоби його встановили перед входом до Дніпропетровської міськради, а трохи більш як через тиждень, 5 вересня, він замайорів і над її будівлею.
— Це рішення, як бачите, прийняли не одразу. По всьому було видно, що на засіданні міськвиконкому точилися гарячі дебати. Валерій Пустовойтенко, який тоді очолював міськвиконком, запропонував мені встановити прапор, — розповідає Іван Шулик. — Вибрали ще двох представників від влади — В’ячеслава Гібріченка і депутата Всеволода Грищенка, який очолював у міськраді демократичне крило. Аж тут із натовпу вийшов прапорщик і сказав, що така справа без військових не робиться. Він зголосився піднятися разом із нами на дах будівлі. Ніхто тоді не спитав його прізвища. Синьо-жовтий прапор я встановив на головний флагшток, а червоно-лазуровий перенесли на тимчасовий, який щойно спорудили. Кілька місяців над міськрадою майоріли два стяги.
Все одно — що майорить над містом?
Пам’ятається, років зо два тому говорили про загальнонаціональний проект «Український прапор — у кожну сім’ю». Очевидно, реалізують його ще нескоро. Отже, є час навчити громадян поводженню з державним символом (поки що, трапляється, і на найвищому рівні плутають, де в прапора верх, а де низ). А найперше — виховати до нього повагу, яка, очевидно, починається зі знання.
Моє невеличке бліц-опитування (зверталася до людей різного віку) мало не дуже втішні результати: двоє із десяти сказали, що це бандерівський прапор (нагадаємо: прапор ОУН і УПА мав червоно-чорний колір), один — що це прапор Центральної Ради (у березні 1918 року Державним прапором Української Народної Республіки Центральна Рада затвердила жовто-блакитний стяг), троє згадали про козаків (як стверджують історики, дійсно, з XVІІІ століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького дедалі частіше вироблялися із синього полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих), решта нічого не могла пригадати, окрім того, що це — синє небо і жовті колоски. Більшість вважала, що жовто-блакитний і синьо-жовтий — це одне й те саме.
Стяг над хутором
Одного літа я святкувала свій день народження у сестри, на естонському хуторі. Вранці, вийшовши на подвір’я, здивувалася: над будинком розвівався державний прапор Естонії. На моє запитання: «Яке сьогодні свято?» сестра пояснила: «Це хлопчики підняли на твою честь». Згодом я ще не раз бачила прапори над іншими хуторами. Отже, їх мають чи не в кожному домі (ніхто безплатно не роздає, люди самі купують, хоча коштує прапор недешево) і під державним символом святкують свої сімейні дати!
Прапор вивішують не раніше восьмої ранку і знімають не пізніше десятої вечора. Так вимагає закон, і ніхто й не думає його порушувати, хоча на хутірському просторі, де, скільки око сягає, — луки й дерева, за якими ледь видніється дах сусіднього хутора, ніхто й не помітить твоєї забудькуватості чи лінькуватості.
Часто люди користуються й триколором трикутної форми, який вивішують на час свого перебування на хуторі: своєрідний знак сусідам і знову ж таки — означення своєї держави, своєї нації, символ, який об’єднує і пробуджує громадянські почуття.
Прапор над хутором, піднятий племінниками, був найбільшим подарунком мені на свято. У той день я зрозуміла, як стають патріотами.
Дніпропетровськ.
На знімку: прапор над хутором.
Фото із сімейного архіву автора.
