Якось одвозив я клієнтів у село. Повертаюся назад, їду степовою дорогою. Раптом бачу: міліцейська «канарейка» стоїть, мигалка блимає, а поруч — двоє міліціонерів. То під капот заглядають, то під машину.
Під’їхав, питаю, що сталося. А вони до мене: «Друже, допоможи, їдемо на затримання, а машина наша щось каверзує. Подивись, може розберешся». Подивився, але теж нічого не знайшов. Почало сутеніти. Тоді капітан мені й каже:
— Мужик, виручай! Тут недалеко під’їхати треба, забрати одного «пасажира» і в район відвезти. Ми з тобою розрахуємося, слово честі!
Що ж мені залишалося? Поїхали. Зупинилися біля крайньої хати. Капітан зайшов у хату, а прапорщик — у флігель. Незабаром обидва виходять, і кожний веде з собою по п’яному чоловіку. Посадили їх на лавку, вкопану посеред двору. Питають міліціонери одного:
— Ти хто такий? Прізвище!
— Петренко. Сашко, — ледь повертає язиком молодик.
— О, — зрадів прапорщик, — саме той, хто нам потрібен.
— А ти хто? — питає капітан другого хлопця.
— Петренко.
— А звати?
— Олександр! — гордо відповів той.
— Ви що, хлопці, смієтеся? — гримнув на них прапорщик. — Хто Петренко?
— Я!
— Я!
— Не дуркуйте, хлопці! Не дратуйте мене! — суворо попередив капітан. — Хто з вас Петренко Олександр?
— То перевірте їхні документи! — втрутився я, поглядаючи на годинник.
— Давайте, хлопці, що там у вас є! — гримнув на молодиків прапорщик. Обидва простягли якісь папірці.
— Ну ти диви! — вголос здивувався прапорщик. — Це ж треба! Дійсно, обидва Петренки, ще й Олександри! Ще й обидва «сиділи» разом!
Так воно й було. Один з Петренків — житель того села, надумав украсти з господарського двору КСП шмат заліза. Випадково зустрів по дорозі свого «однокашника». Той погодився увійти в долю. Вкрали корито та дві залізні балки, віднесли на пункт прийому металобрухту. Хтось з односельців бачив, як Петренко ніс залізяччя, і повідомив «куди треба». Хто ж знав, що помічник злодія — теж Петренко!
З вуст таксиста записала
Кіровоград.
