Я мало знав про неї. Просто не цікавився. Бо це було так давно — ще коли існував Радянський Союз. Коли ним керував Сталін. А я народився в Україні, коли вона стала незалежною державою, і тоді вже три роки як з карти світу зникла країна з такою назвою. Я дивився фільми про ту війну. Вони розповідали про події, віддалені в часі майже на сімдесят років. І тому не дуже хвилювали мене.

Аж поки я не побачив ордени мого дідуся. Щоправда, бачив їх і раніше, бо вони завжди в нашій квартирі на видноті — за склом у шафі. Вони були прикріплені до червоних маленьких подушечок — так, як тоді, коли мого дідуся проводжали в останню путь. Але тоді я ніби їх і не помічав, бо ще був маленький. А коли мені виповнилося десять років, вперше звернув на них увагу. Красиві ордени: Великої Вітчизняної війни, Бойового Червоного Прапора та Червоної Зірки. Та ще медаль «За відвагу». Це мені мій тато розповів — син мого дідуся.

І лише цього року я дізнався про нього більше. І про ту війну, в якій мій дідусь був справжнім Героєм.

На День Перемоги мій тато дістав дві червоні подушечки з дідусевими нагородами з шафи і повісив їх на стіну над ліжком: так він робить завжди у цей день. А на столику запалив свічку. «Це вогник пам’яті», — пояснив тато.

Вогник свічечки відбивався в емалі орденів і кружальці срібної медалі. Я мовчки дивився на них і раптом відчув якийсь дивний щем у грудях. А потім дістав з альбому фотографію дідуся. Його звали Микола Ілліч Шаров. Я довго дивився на старий знімок. На ньому дідусь був зовсім молодий — лише 22 роки. На його плечах були погони з чотирма зірочками. Ще на погонах я побачив перехрещені стволи гармат. «Твій дідусь був капітаном артилерії», — сказав тато.

«Розкажи мені про нього», — попросив я.

І тато розповів.

Я слухав так, як ніколи раніше. І це був не якийсь там фільм про війну, в якому діяли актори, що грали невідомих мені людей. Це була розповідь про мого дідуся. Я слухав і ніби бачив оту війну, де мій дідусь був справжнім офіцером, командиром цілого дивізіону артилерійських установок, які називали «катюшами». Дивна назва, жіноче ім’я. Чому так назвали грізну зброю?

«Була під час війни популярна пісня «Катюша», — розповів тато, — її співали всі солдати Червоної Армії. І нову грізну зброю, якої дуже боялися фашисти, так і назвали — «катюша».

Щоб стати командиром, дідусь закінчив військове училище. Він хоробро воював з фашистами, за що його нагородили орденами і медаллю.

Медаль «За відвагу» називали солдатською, її вручали за особистий подвиг. І мій дідусь заслужив її по-справжньому геройським вчинком. Це була дивна і дещо сумна історія. У дідуся був ординарець, якого звали Іван. Німці вбили його. Дідусь дуже сумував. Одного разу в окоп, де він був, прямо на нього звалився німецький офіцер. Це розвідники після кількох днів перебування за лінією фронту, в тилу фашистів, притягли «язика». Дідусь цього не знав: він думав, що німці атакують. І ненавидів їх за те, що вбили Івана. Тож він з пістолета застрелив «язика». Розвідники були дуже розгнівані. І зажадали, щоб дідусь сам поповз до німців і взяв іншого «язика». Він так і вчинив і через кілька днів притяг німецького майора.

А ще мій дідусь, командуючи своїми «катюшами», відбив атаку німецьких танків і спалив більше десяти «Тигрів». За це він одержав орден Бойового Червоного Прапора.

А потім в одному тяжкому бою йому ворожим снарядом відірвало ліву руку. У нашому сімейному архіві зберігається стаття з дивізіонної газети, в якій товариші дідуся обіцяють помститися фашистам за руку свого командира і називають себе «шаровцями».

Мій дідусь був справжнім Героєм. І ордени заслужив своєю кров’ю. Я ним пишаюся.

А одного разу побачив на ринку, як такі самі ордени продають усім бажаючим. Це мене вразило. Хіба можна торгувати пам’яттю?

Для мене пам’ять про мого дідуся дорожча за всі гроші світу.

Дмитро ШАРОВ, учень 11-го класу Ліцею міжнародних відносин № 51.

Київ.