Народний депутат України Світлана Шмельова (на знімку) вже 15 років живе у другому шлюбі. Зі своїм чоловіком, молодшим від неї на п’ять років, не розписана, але повінчана. В кожного є повний «комплект»: по синочку і дочці. Тобто у них на двох — четверо дітей і шестеро онуків.

— Під вінець пішли у зрілому віці — під 50 років. Як уже не маленькі на той час діти поставилися до вашого рішення?

— Мої діти добре знають: рішення, які я приймаю, оскарженню не підлягають, але й не вигадую такого, щоб вони були змушені погоджуватися. До речі, з чоловіком мене познайомили його діти. У відрядженні в Житомирській області я познайомилася з 16-річним Дмитром (він, як спортсмен, брав участь у відкритті спортивної школи), а вже Дмитро привів до мене Наташу. Потім вони влаштували батькові зустріч зі мною. Виходить, спочатку чоловікові діти вибрали мене.

— Чому вирішили узаконити свої стосунки саме в церкві?

— Я віруюча людина. Ми з чоловіком православні. Ходимо до церкви. Після складної операції, яку я перенесла, вже в лікарняній палаті збагнула, що маю узаконити стосунки зі своїм чоловіком перед Богом, щоб бути під захистом. Мій Корчак (так ласкаво називає чоловіка Світлана. —  Авт.) у той тяжкий для мене час був поруч, виходжував. Тоді разом і вирішили повінчатися. Таїнство звершилося у Києво-Печерській лаврі, на той час я була ще головним редактором «Київського вісника».

— Як відбулося об’єднання двох родин? Як ви шукали взаєморозуміння з дітьми одне одного?

— Чоловік мій, Володимир Гаврилович, колишній управлінець; коли я пішла в депутати, підставив плече: взяв газету на себе. Він — талановитий, відмінник по життю, закінчив політехнічний інститут, трудяга. Про таких, як він, кажуть: бачив смаленого вовка. Коли його дружина ще в 90-х роках померла від раку, Наташі було 11 років, а Дімі — 16 (зараз йому 33 роки, політолог, працює у Міністерстві житлово-комунального господарства). Тоді тато став їм ще й за маму: в школу збирав, їсти готував...

Як почали жити разом, я не претендувала на роль матері. Тож коли постало питання, як до мене звертатися, сказала: «Краще називайте Світланою Олександрівною, а мамою не треба — це буде нещиро і неправильно, бо мама дається одна на все життя, а я буду вам другом».

Тішуся тим, що мій чоловік і зараз дуже пов’язаний зі своїми дітьми. Переживаємо за них разом. Та й вони завжди йдуть до нас на пораду.

Господь помагає: я з чоловіком, як і діти між собою, не сваримося. Його Наталка (28 років) з моєю Олею (35 років)  — давно подружки, у них свої секрети.

— Чи важко було притиратися зрілим особистостям?

— Важко, ми — два лідери. Але я все життя пам’ятаю про те, що жінка — це шия, а чоловік — голова. Якщо цим уміло користуватися, то голову можна повернути туди, куди треба шиї. Всього буває, але скандалів немає. У потрібний момент замовкаю, добре усвідомлюючи: заведешся на дрібниці — втратиш більше. Тож удома я — шия, а на роботі — голова.

— Чи пишаєтеся ви своїми дітьми?

— Синові Олегу 42 роки. Він — справжній мужчина, закінчив автодорожній інститут, має хобі — автогонщик. Усіх нас навчив водінню. Дуже компанійський, з гумором, як, до речі, і Наталка (політолог за освітою). Як зберуться разом, то обоє в центрі компанії. У підлітковому віці Наталя була дуже непосидюча. А от Олю з дому не можна було вигнати — страшенно багато читала. Ми її називаємо ходяча енциклопедія. Оля досконало володіє англійською мовою. Наші дівчата своїх дітей не балують комп’ютером, бо вважають, що передусім малеча повинна тримати в руках не мишку, а книжку, щоб навчитися читати.

— А чи пишаються діти вами?

— Вони розуміють, що без мене не досягли б того, ким стали. Я була суворою матір’ю. Не любила двічі повторювати одне й те саме, і вони знали, що коли я один раз сказала, вдруге не буду. Бувало, як Олег нашкодить, налупцюю його і сама плачу, а він мовчки стоїть поруч. У 17 років заявив: «Мамо, годі махати паском — давай домовлятися». Від армії його не «відмазувала». Відслужив з подяками. Не перечила йому, як завів вівчарку, при виборі виду спорту — боротьби і штанги.

— Що вас нині засмучує?

— Син із сім’єю живуть у Литві. Нині хочуть повернутися в Україну, але шестикласнику Річардасу ніде продовжити навчання, тому що литовської мови нема у наших школах, як і російської, яку він хоча б трохи знає.

— Чи вірите в чудеса? Чи траплялася у вашому житті якась дивовижна подія?

— Напередодні важкої операції мені наснився сон: начебто спускається на хмарі Бог і простягає до мене руки. Згодом зрозуміла: то був знак, що мені допоможуть, урятують. Просила, щоб Господь руками хірурга допоміг вдало провести операцію. Так і сталося. Що людина сама — без віри, без Божої допомоги?!

— У вас насичене, бурхливе життя. Чи вистачає вам часу для себе? В Інтернеті бачила фото, як ви в сесійній залі підфарбовуєте губи...

— Я жінка, а не лише депутат. А взагалі-то ніколи не вийду з дому без макіяжу. До косметичних салонів та фітнес-клубів не ходжу. Відвідую перукарку, до якої ходила і 30 років тому.

Розмовляла  Людмила ОПАНАСЕНКО.

На знімках: чоловік Володимир Гаврилович з донькою Наталею і онукою Веронікою; донька Ольга з онукою Софією.

Фото з сімейного альбому.