Майстер народної творчості Ніна Маланчук (на знімку) із села Мала Смілянка вишиває весільні рушники. — Довжина полотна для весільного рушника, — розповідає пані Ніна, — повинна мати сім його ширин. У нижній частині вишивають неповну квітку — звернення до пращурів. Далі йде дерево життя і роду, яке символізує розвиток нової сім’ї. На дереві — розкішні квіти, по обидва боки — голуб і голубка. Обрамляють краї рушника хвилі. Це образ води, що захищає від усього недоброго й лихого. Вишивають рушник одним кольором — червоним, котрий уособлює кохання, радість, піднесеність.
Раніше весільні рушники гаптували самі дівчата, майбутні наречені. Нині потроху повертається ця традиція. Принаймні просять когось із близьких родичів, хто гарно володіє голкою, «вимережити щасливу долю». Найчастіше це роблять мама нареченої чи бабуся. Якщо ж доводиться купувати рушника, то потрібно поцікавитися, хто його виготовив, за якими зразками. Добре, щоб у родині зберігався мамин чи бабусин весільний рушник — можна взяти його за зразок.
— Стелити молодим на вінчанні не вишитий, а «вибитий» фарбою рушник, — переконана Ніна Маланчук, — ознака не лише малокультурності. «Нежива» магазинна полотнинка не замінить життєдайного, сакрального тепла майбутнього родинного оберега.
— А що робити, — запитую в пані Ніни, — коли, на жаль, шлюб у молодих не вдався і вони розлучилися? Куди подіти весільного рушника?
— Найкраще віднести його до церкви, — відповідає майстриня. — А потім — «перешити» свою долю. Тобто вигаптувати собі новий рушник, вклавши в мереживо найкращі свої почуття, «закодувавши» його на щастя. Робити це потрібно після сповіді і причастя у священика. Неодмінно після молитви, під час посту. Й тоді все омріяне з Божою допомогою збудеться.
Черкаська область.
Фото автора.
