Але чи означає це, що до безмежжя, а кожен новий президент — сам собі в ньому режисер
Інавгурація нового Президента України, що її спостерігала у прямому телеефірі, викликала низку почуттів — ніяковості, подиву, досади, та й чимало запитань. Утім, ця подія, навіть зважаючи на її неординарність, — багатоликий портрет суспільства. На жаль, далеко не найкращий...
Чого варте, приміром, видовище з порожніми кріслами у сесійному залі парламенту: політична сила — опоненти переможця на президентських перегонах продемонстрували зневагу до того, кому надали перевагу виборці. А хіба не всі вони йшли на вибори з метою об’єднати «дві» України? Забракло мужності змиритися з поразкою чи спрацювала одвічна хуторянська заздрість?
З другого боку, якщо навіть ця риса нашому високоповажному українському панству притаманна, то нині не йшлося про приватну справу обранців народу, який передовсім прагне злагоди й стабільності в державі. Чому її глава, чия каденція закінчилася, наодинці, а не при всій громаді передав справи своєму наступникові зі словами, які до нас дійшли з вуст його прес-секретаря: «Вікторе Федоровичу, Україна — понад усе»? Це в такий спосіб уже екс-президент консолідує «мою націю»?
Якщо виходити з тих-таки хуторянських міркувань, то цій поведінці є просте пояснення: як по-іншому можуть чинити люди, які кількома днями раніше не гребували ані образами, ані звинуваченнями, після яких подати руку один одному вже неможливо? Але ж ідеться не про сільських дядьків і тіток на базарі (не хочу їх образити, бо там — свої торги і правила гри. — Авт.), що не зійшлися у ціні на порося! Наші обранці хоч і вважають себе елітою, але без сумнівів і вагань переходять точку неповернення у стосунках з політичними опонентами. Але після виборів хтось перемагає, а хтось виявляється другим. І що, життя на цьому має зупинитися — для всіх?
Утім... А яким має бути процес передавання влади, в тому числі й інавгурація? Зрештою, має ж бути якийсь протокол. Цілком зрозуміло, що ні вчора, ні сьогодні мені не вдалося знайти будь-кого, хто б відповів на це запитання. Але, судячи з того, як процес відбувається, можна припустити, що кожен Президент і його команди в цьому разі — самі собі... режисери. Що означає: «Хочу — буду присутнім на інавгурації, а не хочу — то не буду».
Так само вочевидь не існує правил чи стандартів самого дійства. Приміром, присяга нового Президента країни на дорогоцінному примірнику Конституції та Євангелії. Різні президенти робили це по-різному: Кравчук клав ліву руку на Конституцію, праву — на серце, а Євангеліє лежало поряд. Кучма — правицю на розгорнуті Конституцію і Євангеліє. Так само вчинив і Ющенко, щоправда, він ще й хрестився і цілував Біблію, а до Конституції лише доторкнувся пальцями. Янукович усе це зробив ще по-іншому. До речі, ніде не сказано, а як саме все це треба (і чи треба взагалі?!) робити.
Запитання виникає також і щодо того, чи має Президент співати слова Державного гімну України, чи ні. А також щодо того, чи повинен класти руку на серце, як це почав робити Ющенко. І не лише він. З цим узагалі плутанина: якось мені довелося чути, що справжні патріоти мають покласти руку на серце, коли лунає гімн України. До речі, уже Віктор Янукович додав власної творчості у процес інавгурації: досі керівник почесної варти звертався до глави держави зі словами: «Пане Президенте!» Нині ми почули: «Товаришу Президенте!» Ох...
Годі говорити, що така «творчість» відповідно інтерпретується і коментується у суспільстві, й здебільшого самі можете здогадатись, як. А може, годі щоразу винаходити власний велосипед? Чому б нашим законодавцям не створити спільні для всіх — і президентів, і тих, хто готує інавгурації, правила поведінки — як це заведено в усьому світі? Щоб не смішити і його, і власне суспільство.
