Ще дитиною я здогадалася, що є на світі «дядьки», які все чують, знають і за всіма пильнують. Це відкриття зробила під час першотравневої демонстрації в Сокалі, де проживала тоді наша родина. Пригадую, дорослі «спихнули» дітям портрети вождів «на тимчасове утримання» і подалися по пиво. Я сказала, що не хочу «того лисого Хруща». І ось тоді до мене підійшов «дядечко».
— Як звати? Ти — піонерка? В якій школі вчишся? Хто тебе навчив так говорити? Пригадую, мені стало страшно, від тих запитань кинуло в жар і холод одночасно. Я похнюпилася і пообіцяла, що більше ніколи не буду так казати.
Наступний спогад про «дядечка» пов’язаний із роботою в газеті «Молодь України». Мене викликав головний редактор і сказав, що зі мною хоче поговорити представник Комітету держбезпеки України. Гість — імпозантний молодий чоловік — мав такий вигляд, наче щойно вийшов із перукарні, а також із крамниці, де придбав костюм, краватку, сорочку, черевики. Сказав, що КДБ просить мене... надати допомогу. Поцікавився, чи їздила я в таку-то школу? Чи зустрічалася із дев’ятикласником Н.? Ну їздила, зустрічалася із класом, де вчиться цей хлопець, написала нотатки про шкільне життя. І що з того? Чи чула я особисто від хлопця таку фразу: «нам світла не треба, нам партія світить». Особисто не чула, але хтось із учителів, пригадую, казав мені це. Чи знаю я про хлопця ще щось? Не знаю, бо розмови з ним не було. Чи можу написати, що володію лише тою інформацією, яку виклала в газеті, й більше нічого по суті додати не можу? Написала...
Потім, сміючись, розповідала колегам про те, як допомагала спецслужбам у розкритті «злочину». Але холодок остраху в душі залишився. Він розвіявся після знайомства з Ігорем Паращаком, колишнім прессекретарем управління СБУ у Львівській області, а нині — редактором газети «Львівський залізничник». Ігор репрезентував нове обличчя якісно нової структури. Ми разом готували публікації за матеріалами уже відкритих для загалу унікальних архівів. Саме тоді зі мною і трапилася прикра пригода.
Дві ночі поспіль якийсь зловмисник намагався відчинити двері моєї квартири. Повірте, це жахливе відчуття, коли чуєш, як хтось працює з твоїм замком і навіть не боїться освітленого вікна. Принагідно поділилася своїми переживаннями з нови-ми знайомими. «Йдіть додому і не бійтеся», — сказали мені. А ввечері до мене навідалися двоє молодиків атлетичної статури. Поклали на кухонний стіл щось схо-же на зброю й сказали, що їм доручено... провести в моєму помешканні ніч. Нічого собі! Ми сиділи до ранку, пили чай і розмовляли на різні теми, зокрема про нар-комафію (боротьбою з нею вони, власне, й займалися). Один зізнався, що несподі-ване «чергування» збіглося із його уродинами, вдома чекали, але вкотре не вдало-ся відсвяткувати. Певна річ, ми ніяких злодіїв не впіймали, але гості розвіяли страхи і відчуття захищеності залишилося. Пригод більше не було. Досі впевнена, що квартирні злодії ніколи не переступлять поріг мого дому, бо гості залишили по собі дух безпеки...
Львів.
