Це солодке слово СВОБОДА!

Виповнюється п’ять років Майдану — ювілей потужного волевиявлення НАРОДУ після другого туру президентських виборів 2004 року. Разом нас багато — нас не подолати! — скандували в ті дні не тільки у Києві, але й на площах сіл і міст країни.

А нині можна почути нотки розчарування у голосі не лише політиків, а й пересічних громадян: мовляв, наобіцяли багато... Але майже нічого не виконали. Та чи й справді у душах тих, хто в листопадові дні вийшов відстоювати СВОБОДУ і своє ПРАВО на вибір ДОЛІ, панує песимізм? Кожен може зробити висновок сам, ознайомившись із думками тих, хто був на Майдані.

— Для мене поняття Майдану значно ширше, ніж люди, які перебували в Києві на майдані Незалежності у 2004-му, і значно складніше. І стосується воно не лише тих, хто безпосередньо приїжджав до столиці, а й громадян, які організовували свої Майдани у селах і містечках України. Вони на місцях відвойовували право на незалежність і громадянські свободи. Честь та хвала їм за це. Однак я зовсім не з тими, що прибували до Києва з другою хвилею, взявши на озброєння гасло «Майдан задешево не продамо».

Приїхавши до столиці ще задовго до першого туру голосування, я добре пам’ятаю хронологію подій. Хочу підкреслити, що першими вийшли на Майдан кияни і студенти з різних міст України, які вчилися в київських вузах, вже потім підтягнулися всі інші, і львів’яни зокрема.

Вихованець Львівського лісотехнічного, член Студентського братства з 1989 року, я був учасником студентських протестних акцій 90-х, а також відомої студентської двотижневої голодовки. Тоді мені зламали ребро і ключицю, і тому в 2004-му я дивився в очі зовсім молодих людей, трошки молодших за мого сина, і своїм завданням постановив — з усіх сил намагатися не допустити жодного кровопролиття та бійок. Сьогодні, на мою думку, не можна персоніфікувати перемоги Майдану з якимись особами. Це було посполите рушення народу до незалежності і людської гідності, до розуміння, що свою державу ми можемо будувати власними зусиллями. І не на поклик жодного командира люди з’їжджалися на Майдан, це цілковите народне надбання, коли було доведено величезне бажання свободи та незалежності, високу культуру народу (жодної спаленої машини, жодної побитої вітрини), і вияв толерації та поваги одне до одного. 

— Я був і на київському Майдані, і серед тих, хто наш полтавський організовував. Ті події згадую з ностальгією... Наскільки люди були щирі у своїх намірах, наскільки згуртовані, сміливі врешті-решт... І що б там не казали сьогодні, але ж безперечно, що ті події сколихнули не лише Україну — весь світ! Бо не лише українці тоді зрозуміли, що народ — це сила, що народ може щось вирішувати, що народ не можна «переломити через коліно». Принаймні на пострадянському просторі наш народ на прикладі Майдану зрозумів це чи не одним з перших. І зрозумів саме тому, що ми — українці і демократичні засади у нас ще із часів Козаччини. 300 років з нас намагалися вибити український дух, але, як бачимо, на щастя, не вдалося!

І що б сьогодні не казала навіть так звана опозиція, та ніхто не може заперечити: ми змінилися, Україна змінилася, і нині вже навіть важко уявити ті ситуації, які відбувалися довкола виборів у 2004-му. Я вже не кажу про свободу слова! Ну ніхто ж нікому не затикає сьогодні рота. Сьогодні можна принаймні з теленовин на будь-якому телеканалі зрозуміти, що відбувається в державі. Навіть серед високопосадовців важко знайти людину, яка залишилася поза зоною критики. І ми навіть звикли до цього. Мало того, дехто вже й обурюється: мовляв, скільки можна? І в той же час чи можна подібне уявити в тій же Росії чи Білорусі?

Звісно, не все так склалося, як гадалося. Багато прекрасних речей ми лише задекларували тоді, але так і не втілили в життя. Я, наприклад, вважаю, що потрібно було провести люстрацію. І тоді б нині нам не доводилося тасувати ту саму колоду. 

Та все ж я не втрачаю оптимізму, віри в перемогу здорового глузду і світлих ідеалів. І якщо деякі політики кажуть, що другого Майдану вже не буде, то я думаю інакше: Майдан не закінчився у 2005-му, він триває в наших серцях і душах, і народ рано чи пізно остаточно переможе!!!

Записав 

— Я не шкодую, що брав участь у тій виборчій кампанії Президента Ющенка. І не шкодую, що стояв на Майдані. Це була народна революція. Не за гроші. Треба було зупинити ту ситуацію, яку розвинув Леонід Кучма з Віктором Януковичем, — фальсифікації, нехтування законом. 

До Києва тоді діставався не напряму (це було неможливо), а спочатку до Черкас, далі машиною. Коли прийшов на Майдан і сказав, що з Донбасу, одразу навколо зібралася група людей із західних областей. Мене ледь не на руках носили, запрошували до себе. А я розповідав про вибори в Донецькій області, як пресували прихильників Ющенка. У мене і донька була на Майдані. Вона в Києві вчилася і весь Майдан там простояла.

Ще запам’яталося, як Янукович виступав перед своїми прихильниками на Привокзальній площі. Пам’ятаю, як він кричав про «кота Леопольда». Пішов — а люди чекали, чекали... Хвилювалися, чи не схопили, бува, їхнього кандидата. А потім пішла чутка, що домовилися про все. Прихильники Януковича були такі розчаровані. Частина пішла на Майдан — послухати «помаранчевих». Частина не знала, що робити. Розмовляв із шахтарями — вони не знали, чого приїхали, чи то Майдан розганяти, чи то горілку пити. Один шахтар зізнався, що їм перед відправкою дали до поїзда горілки, скільки хотіли. Всі були розгублені та озлоблені.

Так, багато чого ми чекали від нової влади. На жаль, вона не зовсім виправдала наші надії. Але після Майдану вже не можна було коїти те, що коїв Кучма. Я сам журналіст. Бачу, що найбільше досягнення — це свобода слова. Незважаючи ні на що, це найбільше завоювання революції на Майдані. Маємо повну свободу слова, повну свободу інформації. Це найбільше досягнення і за це варто було боротися. Раніше від журналістів мало що залежало. А тепер залежить, яку позицію ти займеш, як твоя совість веде. Хочеш — продавайся, хочеш — будь незалежним.