Більш як шість років тому в пошуках роботи в столицю приїхав Дмитро Демченко, залишивши вдома дружину й маленьку дитину. Тоді чоловік був упевнений: де-де, а в Києві людина, котра вміє й головне хоче працювати, обов’язково знайде собі місце. Мовляв, кому ж не потрібні роботяги? Та відповідь на своє запитання він дізнався лише через кілька років. З’ясувалося, у нас у країні вони не потрібні нікому.
— У Кривому Розі взагалі ніякої роботи не було. Навіть зараз, якби мені дали можливість заново вирішувати їхати чи ні до Києва, я вибрав би перше. Тут хоч мало, але виходить заробити й передати додому. Собі майже нічого не залишаю, — каже Дмитро.
Живе Дмитро — де доведеться. Якщо робота є й за неї не забувають віддати гроші — може навіть оплатити собі ліжко-місце в гуртожитку. Коли ж справи йдуть гірше, ночувати доводиться на вокзалі. Трудовий день Дмитра починається зі світанку. Його робоче місце — площа перед станцією метро «Вокзальна». У народі її часто називають привокзальною «біржею праці». Разом із Дмитром на роботу щодня «здаються» близько сотні «заробітчан». Кількість останніх прямо залежить від сезону й економічної ситуації в країні.
— Взимку і роботи, і народу менше, — розповідає Дмитро. — Нині у нас пік робіт, але позначилася криза. Будувати стали менше, а, отже, і нас рідше беруть.
Вплинула криза й на оплату праці привокзальних роботяг. Раніше за день давали 150 — 300 гривень. Сьогодні ж згодні платити тільки 70 — 80 гривень. Щоправда, за таку суму погодиться працювати не кожний. Свого часу у Дмитра і його колег навіть була угода: менш як за сто гривень не погоджуватися. Але серед тих, хто щойно приїхав, знайшлися все-таки менш «горді». От ціни і покотилися донизу.
Ще один головний біль трудяг — несумлінні роботодавці. «Буває, погоджуєшся на роботу, обіцяють платити сто гривень, а потім тільки півсотні дають або й того менше, — каже Едуард Гаращенко з Полтавської області, котрий уже більш як рік перебуває на заробітках у Києві. — І нічого ти їм не зробиш. У нас же прав ніяких немає. Ми — раби!».
На привокзальну «біржу праці» кожного приводить своя дорога.
— Я одразу, як приїхав, — згадує Е. Гаращенко, — пішов у Центр зайнятості. Там мені дали телефон однієї фірми. Приходжу, а мені кажуть: платіть 150 грн. і ми вам спробуємо знайти роботу. При цьому не дають жодних гарантій. Я відмовився. Від знайомого довідався, що є таке місце й ось уже незабаром рік, як я тут.
А Роман з Івано-Франківська, дипломований фахівець, недавно побачив у газеті оголошення: набираємо професійних будівельників для роботи на об’єктах. Обіцяли дуже добре платити. А в підсумку, мовляв, запропонували за копійки бути різноробочим.
На запитання про міліцію більшість роботяг посміхаються. У кожного, як виявилося, є своя історія взаємин із правоохоронними органами. Когось забирали «бути свідками», когось вивозили на безоплатну працю на дачі знайомих міліціонерів, когось же просто змушували платити за те, щоб не чіпали.
— Знаєте, як з нами борються? Беруть порожній вагон електрички й заганяють всіх туди. А потім вивозять за межі міста в надії, що назад ми дорогу не знайдемо. Або ще варіант, наприкінці місяця ми робимо показники іншим районам міста. Відбирають чоловік десять і везуть в якийсь райвідділ. А там уже записують, мовляв, затримали за місяць стільки-то бродяг, стільки-то злодіїв і т. д., — розповідає Євген.
На жаль, одержати коментар сектору УМВС України на Південно-Західній залізниці нам не вдалося. Але тільки-но нам дадуть відповідь — ми обов’язково повернемося до цієї теми.
Тим часом контингент побачених нами працівників своєрідний. Більшість — люди, що спиваються. Галина Григорівна, котра уже кілька років працює на тій само привокзальній площі, переконує: приїжджають сюди люди нормальні, такими їх робить важке життя нелегальних працівників. «Я знаю історії життя багатьох із цих хлопців. Вони приїжджають у надії заробити й забезпечити родину. Їх наймають, а потім не розплачуються. Додому відправляти нема чого, родини руйнуються, люди спиваються», — каже Галина Григорівна.
Усього в Києві функціонує три подібні «біржі праці». Крім привокзальної, є такі на Шпалерному ринку і на ринку «Юність». Кожна біржа поставляє певного виду робітників. На привокзальній найчастіше наймають на важку, брудну роботу (цемент мішати, пісок носити, вантажити). Шпалерний ринок — точка для обробників і поклейщиків шпалер. На останньому ж збираються так звані «професійні будівельники» з електриками, укладальниками паркету тощо.
записуєте. А потім стаття вийде, і нас знову почнуть ганяти... А жити нам за що накажете?». Звичайно, певні структури справді можуть почати роботу з ліквідації неофіційної «біржі праці». Та тільки проблему простим «розгоном» не вирішити. Ми будуємо пункти прийому для нелегальних працівників із-за кордону, у той час як наші люди сплять на вулицях. Ми говоримо про боротьбу з алкоголізмом, але своїми ж діями (а найчастіше бездіяльністю) заганяємо людей до ями. Багато хто, проходячи привокзальною площею, морщать ніс, мовляв, понаїхали тут, брудні всі такі й тільки заважають. А ці люди, проте, просто намагаються вижити. У надії, що хоч хтось із тих, хто високо сидить, помітить їх і дасть можливість заробити. Але, мабуть, не вистачає часу глянути з Олімпу на простих роботяг, яких з кожним роком по всій країні стає дедалі більше. І якщо їм вчасно не допомогти, то незабаром вони скочуються на дно. А звідси і крадіжки, і вбивства. Адже злодіями не народжуються, їх такими життя робить.
