У середині 90-х років модною темою у вітчизняних газетах стали замітки про НЛО, контакти землян із прибульцями, а то й навіть про викрадення окремих земних індивідуумів всемогутніми інопланетянами. Більшість головних редакторів дивилися на все це з ве-е-ликою недовірою, утім потурали своєрідним смакам деякої частини своїх читачів і друкували подібні опуси.

Тоді мій приятель працював у редакції провідної української партійної газети й доклав руку до публікації там цілої серії НЛО-шних статей. Ставився він до цієї теми з певною часткою скепсису, але пам’ятав при цьому вельми серйозну розповідь про якісь непоясненні явища під час космічних подорожей, почуту ним під час відвідування Центру підготовки космонавтів у Зоряному, безпосередньо з вуст самого Олексія Леонова.

Він свого часу розповідав мені, скількох зусиль довелося йому і його товаришеві докласти (а водночас і співавторові), щоб переконати головного редактора все це надрукувати. І не просто надрукувати, а стати піонерами в цій справі серед партвидань України. Доводилося вислуховувати навіть глузування колег. А ще — відразу після першої ж публікації в кабінеті редактора пролунав дзвінок по дуже серйозному телефону: «То що це таке?! Як ви могли?!». І тут саме й став у нагоді запис бесіди із прославленим космонавтом. Спершу співавтори прокрутили її своєму головному редактору, а той потім — по телефону — суворому співрозмовникові, що мав ранг, як-от тепер на нинішній Банковій... Словом, усе вляглося: раз у Москві вже так кажуть і вважають, то й нам можна.

Але от іронія долі. Приятель мій через кілька років очолив одне з перших незалежних видань незалежної України. Ну й почали вони друкувати багато нового, цікавого в історичному плані, пізнавального — такого, про що навіть у перебудовні часи не заїкалися. А ось про НЛО — ані слова. Позиція, виходить, така.

І раптом — одна публікація про контакти з інопланетянами, друга — із продовженням... А третьої немає — буквально на півслові обірвали. Телефоную приятелеві. А той регоче в слухавку: «Хочеш почути ненадруковане продовження — приїжджай. У мене саме в сейфі пляшка негарячої кави завалялася...».

І стільки в його голосі було інтриги, що відразу не приїхати я не зміг.

Одне слово, все почалося так. В один з вечорів донька мого приятеля, студентка-старшокурсниця, повідомила: «Ти знаєш, тату, з тобою хоче зустрітися одна з наших викладачок». Коротше, зустріч ця відбулася, і в результаті серйозна жінка (кандидат наук, між іншим) передала ошелешеному татусеві-редактору написану нею статтю про контакти з інопланетянами в Києві, у Гідропарку, однієї киянки, що випадково виявилася... доброю її приятелькою.

Складно простими словами описати всю, так би мовити, радість мого приятеля від цієї зустрічі. А вдома увечері його чекав ще один сюрприз: на сімейній нараді конституційною більшістю — двома голосами проти одного — було ухвалено заздалегідь позитивне рішення з того питання. З’ясувалося, що Любов Андріївна (назвемо цю жінку так) не тільки повинна була через кілька тижнів прийняти залік і курсову роботу, а наступного року — ще й іспит. Педагогом вона була дуже суворим, і, за словами деяких колег по кафедрі, людиною досить злопам’ятною.

«І ти заради благополуччя дочки не можеш надрукувати якусь статейку!». Ці слова звучали у вухах приятеля не тільки увесь вечір і ранок, а ще довго й по телефону. Коротше, махнув він на це все рукою й поступився. Радісна жінка разом зі словами своєї подяки принесла... продовження. Зрозуміло, і його довелося надрукувати. Але найголовніше — у продовженні було обіцяно ще й закінчення. І воно було передано під час третього візиту доброї жінки в редакцію.

— Прочитайте, будь ласка, при мені! — звернулася вона до головного редактора.

— Знаєте, — відповів той, — такі серйозні матеріали я читаю тільки вдома — в спокійній, тихій обстановці.

— А ви все-таки прочитайте зараз, — наполегливо попросила відвідувачка й зловісно усміхнулася.

Приятель взяв у руки рукопис і мимоволі впустив його, встигши прочитати лише назву: «До нас летить флотилія інопланетян. А очолює її Ісус Христос...».

— Ні-ні! Ми не надрукуємо цього ніколи! — схвильовано буквально закричав він, розуміючи, що все зайшло надто далеко.

— А що ви поясните читачам? — намагалася припертти його до стінки жінка, що стала ще добрішою.

— А от про це не турбуйтеся! — сказав приятель, прощаючись із одним із найінопланетніших авторів за всю свою кар’єру.

Ви, звичайно, хочете знати, як закінчилася ця історія. Дуже просто. Всі дзвінки з цього приводу перенаправляли особисто редакторові, котрий дуже спокійно відповідав: «Ну що ми можемо вдіяти? Зв’язок з космосом урвався...».

В. Н.

P.S. До честі викладачки, вона була дуже порядною людиною. І на успішності доньки мого приятеля з її предмету вся ця історія жодним чином не позначилася.