Написати назву транспортного засобу я після певних вагань усе-таки вирішив з маленької літери. По-перше, тому, що його власниця — листоноша відділення зв’язку Гончарне — Раїса Володимирівна Кулик так називає його жартома. А по-друге, тому, що на «корпусі» її двоколісного друга великими літерами виведене його власне ім’я — «Україна».

В «зоні відповідальності» Раїси Володимирівни близько шести сотень дворів двох сіл Орлинівскої сільради Балаклавського району Севастополя — Гончарного й Резервного. Відстань між ними не така вже й велика. Якщо по асфальтованій дорозі добиратися, то кілометри три з половиною. А якщо навпростець — через поле й ліс — то кілометра півтора буде. І хоча кримський ліс не можна порівнювати з безкрайніми тайговими просторами, але все-таки для жінки, та ще й у зимовий час, коли в горах (навіть кримських) темніє практично одразу після обіду...

Проте ходити коротким шляхом все-таки доводиться: хоча казенному «мерседесу» лише три роки, але поломки трапляються. А на ремонт службового транспорту відомство гроші передбачити чи то забуло, чи то принципово не планувало. Довелося чоловікові Раїси Володимирівни прилаштувати замість зламаної педалі запчастину від дитячого велосипеда. На моє питання про найхарактерніші службові проблеми співрозмовниця відповіла приблизно так само, як звикла відповідати перевіряючим з вищих структур: «Особливих проблем нема, спецодяг видають вчасно й у повному обсязі...». Після паузи все-таки зважилася: «От ви з газети, може, через неї вдасться якось вирішити... Поштових скриньок немає. А ті, що залишилися, поламані давно, без замків. Якщо вдома нікого не застану, то кореспонденцію доводиться залишати практично під відкритим небом. Дощ, вітер, а то й «почитати» хтось може забрати... Скаржаться люди. Та я їх і розумію: за передплату річного комплекту доводиться віддавати чи не половину місячної пенсії. А якщо повідомлення про поштовий переказ?».

Продовжуючи пенсійну тему, Раїса Володимирівна зізналася, що для сільських листонош найбільш тривожними тепер бувають дні, коли держава виплачує довгоочікувані гроші тим, хто нині на заслуженому відпочинку. Якщо раніше це робили протягом практично всього місяця, то тепер з’явилося нововведення — виплатити треба за два-три дні. При тому, що жителі сіл у переважній більшості пенсіонери, суми, які повинен носити з собою листоноша, набираються значні. Особливо якщо їх порівнювати з неповними семи сотнями гривень власного місячного заробітку та враховувати те, що доставляти їх доводиться, самому (нехай навіть на велосипеді) добираючись по безлюдній дорозі в Резервне. Поліпшити ситуацію, використовуючи громадський транспорт, не вийде: свого часу транспортники дійшли висновку, що в село, де сорок п’ять дворів і близько сотні жителів, нерентабельно за тридцять кілометрів із Севастополя ганяти автобус.

У Гончарному і Резервному виросло покоління, в якого поняття про роботу листоноші нерозривно пов’язане з тіткою Раєю: безперервний стаж у Раїси Володимирівни — два десятки років. За цей час навіть шкільна класика, що оспівує роботу людини «с толстой сумкой на ремне», зазнала змін. Товщина сумки нині в селах досить скромна. Наприклад, на все Гончарне за передплатою приходить один екземпляр «Голосу України» і два — міської газети «Слава Севастополя+». Практично всю інформацію про життя країни й світу обидва села одержують із газети «Комуніст», що її, за неперевіреною інформацією, ледве не кожному виборцеві (включаючи потенційних) передплатив у подарунок хтось із депутатів. Так і не вдалося встановити точно, якого рівня був депутат-благодійник: сільської, районної, міської ради чи все-таки народний.

Падіння тиражів періодичних видань якщо й полегшило (у сенсі кілограмів у сумці на плечі) життя листоноші, то анітрошки не відбилося на традиційній відповідальності й чіткості їхньої роботи. Раїса Володимирівна розповіла, що часто бувають випадки, коли, повернувшись у відділення зв’язку після доставки кореспонденції, у те саме Резервне доводиться йти назад: треба доставити термінову телеграму. А у відповідь на розпитування кореспондента про спецодяг повідала, як за один день довелося переодягатися кілька разів — злива тоді була такої сили, що листоноша промокала до нитки за час, який був потрібен, щоб рознести газети, журнали й листи лише на одній коротенькій вулиці.

Через три роки Раїса Володимирівна планує піти на заслужений відпочинок. «Зміну готуєте?» — поцікавився кореспондент. «Та я б рада, а то навіть у відпустку не вдається сходити — на підміну знайти нікого не можемо. Спасибі, начальник відділення з розумінням ставитися, сама бере сумку на плече, коли безвихідна ситуація. Але наші зарплати молоді не подобаються. Навіть якщо мій «мерседес» піде на додачу».

Микола МАГДИЧ.

На знімку: листоноша відділення зв’язку Гончарне Раїса Володимирівна Кулик поруч зі своїм службовим «мерседесом».

Фото автора.

Поштова скринька як товар

Проблема знищених абонентських скриньок актуальна для всіх міст Донеччини. За даними обласної дирекції «Укрпошти», на численні звернення відреагували лише в Макіївці та Маріуполі, де за рахунок місцевого бюджету були придбані нові конструкції для багатоповерхових будинків. Решта органів місцевої влади не виділяє кошти на такі витрати. Невизначеною залишається і ситуація з господарем скриньок: поштарі кивають на комунальників, а комунальники — на те, що 80 відсотків житла в області приватизовано. І відмовляються виділяти гроші на ремонт і придбання нових скриньок.

В обласній організації Національної спілки журналістів України планують звернутися до підприємств області із пропозицією налагодити виготовлення недорогих абонентських скриньок. Адже ціна скриньки, яку вільно можна придбати, приміром, на Донецькому поштамті, — близько 60 гривень. Редактори місцевих газет вважають, що металева шафка може коштувати набагато дешевше.

Ліна КУЩ.