Якщо порахувати, скільки фахівців різних спеціальностей готують в професійно-технічних навчальних закладах області, то можна Хмельниччину сміливо назвати краєм майстрів.

Чому мільйонні кошти витрачаються на підготовку фахівців, котрі так і не знаходять собі роботу

Майже півтори сотні професійних училищ, ліцеїв, центрів навчають більш як восьми десяткам спеціальностей для сільського господарства, промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, побутового обслуговування. Складну науку робітничих професій опановують тисячі молодих людей. Кадри куються впевнено і вперто. І так само вперто ось уже котрий рік поспіль ринок праці заявляє про нестачу робітників, будівельників, сільських механізаторів...

Хто іде в ПТУ?

Напевно, більш суперечливої освітянської галузі, ніж система професійно-технічної освіти, відшукати важко. Задумана для того, щоб дати молодим людям можливість мати свій гарантований шматок хліба, вона повинна була б живити своїми випускниками практично всі галузі економіки. Але реалії інші. Навряд чи знайдеш менш престижний диплом, ніж диплом «петеушника». Він давно перестав давати будь-які гарантії в трудовому житті.

А ще в ПТУ йдуть від безвиході ті, у кого практично немає іншого вибору в житті — найбідніші й найзнедоленіші діти. Як свідчить статистика обласного управління освіти, майже дві третини вихованців цих навчальних закладів — діти соціально незахищених категорій. За останні три роки із загального контингенту 35 відсотків становили діти із малозабезпечених родин, 27 — з багатодітних, понад 20 — із неповних та неблагополучних. Майже півтисячі цьогорічних учнів ПТНЗ — сироти і ті, що позбавлені батьківського піклування. Понад сотня — з фізичними та розумовими вадами. Велика частина — це випускники інтернатів та спеціальних шкіл, і для них вхід до дорослого життя відчиняється тільки через двері профтехосвіти. А тому хочеш ти чи ні — увійти туди мусиш. При цьому дуже часто цим дітям залишаються малозрозумілими перспективи не тільки запропонованих спеціальностей, а й узагалі будь-якого життєвого вибору. Для чого йдуть?

В тому, що ці навчальні заклади таки можуть багато чого навчити, можна не сумніватись. Профтехосвіта намагається всіма силами йти в ногу з часом, розуміючи, що в такий спосіб вона бореться не тільки за свою присутність на ринку праці і освіти, але й за своє існування взагалі. Понад вісімдесят професій, котрим навчають в області, — чи не яскравий приклад того? Варто лише з’явитись новій спеціальності, як її підхоплюють освітяни. І це незважаючи на те, що багатьом із навчальних закладів крокувати в ногу із часом непросто — заважає застаріла матеріально-технічна база. Не секрет, що багатьом доводиться вчити й на старих макетах, і на зношеній техніці, і за вчорашніми технологіями. Дуже часто виручає лише майстерність та багаторічний досвід викладачів. Та попри всю серйозність цієї проблеми не вона залишається головною. Найбільша -де застосувати набуті знання та навички. І це при тому, що виробничники в один голос кричать: «Кадрів не вистачає! Візьмемо на роботу всіх!» Взяти, може, і візьмуть. Але чи довго там протримається молодий працівник?

Якщо врахувати відсутність досвіду у початківця, то стане зрозумілим, що реальні доходи у вчорашніх вихованців ПТНЗ не перевищують кількох сотень гривень. Чи багато охочих знайдеться на таку роботу?

Навіть зарплатою у півтори-дві тисячі (а саме таку, як правило, пропонують на виробництві), не звабиш висококласного верстатника, зварника, муляра чи штукатура. Тому, отримавши спеціальність, молоді люди готові тут-таки з нею розпрощатись заради вагоміших заробітків. Витрати, які при цьому понесла держава, ніким не враховуються і не відшкодовуються.

Для учнів навчання у ПТНЗ є справді найдешевшим, а найчастіше й узагалі безплатним. Понад 90 відсотків учнів в області протягом останніх кількох років навчались за державним замовленням. Похвалитись таким замовленням не зможе жоден найпрестижніший вітчизняний вуз. Тож, витрачаючи величезні кошти, держава хотіла збудувати з професійних робочих кадрів той фундамент, котрий став би основою всієї економіки. Шкода, але основа ця виходить поки що і нестійкою, і ненадійною. Попит і пропозиція трудових кадрів ніяк не збігаються. Поки масово готували секретарів-друкарок із знанням комп’ютера, стало очевидним, що такі навички повинен мати будь-який працівник компанії. Але при цьому ще й володіти іноземною мовою, знати менеджмент, бухгалтерію, вміти вести ділові переговори... А з цим уже не кожен випускник університету впорається, тож диплом профтехосвіти не витримає жодної конкуренції.

Минулої весни вручили півтори тисячі дипломів спеціалістам аграрного сектору. Офіційно навіть відзвітували, що більшість із них працевлаштована. Але в області не набереться навіть такої кількості господарств. Тож навіть по одному випускнику направити в кожне — неможливо.

Поки центри зайнятості робили запити на фрезерувальників, шліфувальників, верстатників-інструментальників, ПТНЗ випустили втричі більше від необхідного радіомеханіків, операторів комп’ютерного набору, секретарів...

З університету — в... ПТНЗ

Тут, напевно, помилка. Повинно бути навпаки. І справді, шість відсотків учорашніх випускників ПТНЗ здобувають вищу освіту. Та останнє освітянське ноу-хау — це з університетським дипломом прийти в клас ПТУ. Саме так зробило кілька новоспечених менеджерів, коли вирішили освоїти спеціальність механізатора.

А нещодавно мені вдалось познайомитись зі студенткою, котра одночасно вчиться на дизайнерському відділі в університеті й опановує спеціальність швачки в ПТУ. Один заклад дає теоретичну підготовку, другий — практичну. Лише такий фахівець має шанс знайти роботу. Інтуїтивно це вже відчули як магістри і бакалаври, так і вчорашні «петеушники».

Але практична освіта продовжує йти своїм, часто відокремленим від життєвих реалій, шляхом. А в результаті все як у задзеркаллі: коштів на науку витрачається дедалі більше, а знайти роботу дедалі проблематичніше; кількість дипломованих спеціалістів вимірюється десятками тисяч, а працювати нікому.

Фото автора.