Агрофірма «40 років Жовтня» Куйбишевського району відома в Запорізькій області багатьом. Після війни це був радгосп, що входив до м’ясо-молочного тресту, таку саму спеціалізацію, незважаючи на дикий диспаритет цін та зумовлений ним занепад тваринництва в Україні, сільгосппідприємство зберегло й нині. Завдяки сильному кадровому потенціалу й умінню господарювати в умовах постійного стресу з усіх труднощів, що підстерігали нашу економіку майже два останні десятиріччя, колектив виходив без істотних втрат. А вони були неминучі. І те, що смирновцям вдалося зберегти 2800 голів великої рогатої худоби та 1300 свиней при всій абсурдності затрат на цю галузь, можна назвати дивом, а якщо брати глибше, то й громадянським подвигом. Бо бізнес живе лише тоді, коли дає прибуток.

Тут же зиском і не пахне. Зокрема, в 2006 році тваринництво завдало агрофірмі збитків на 240 тисяч гривень, а в неврожайному 2007-му — на 717 тисяч. Але в жодного із засновників не потяглася рука до ножа, хоча сусіди тоді вирізали останню живність. Тому й вийшло, що районне поголів’я великої рогатої худоби нині на 75 відсотків складається зі смирновських корів та нетелей...

Цей день наближали як могли

Виникає запитання, навіщо це потрібно? Сподіватися на те, що наші політики нарешті перестануть дурити народ і згадають про його годувальників, марна річ, бо чергові солодкі обіцянки про український прорив обернулися новим обвалом. Дива бувають лише в казках. То невже й справді директор агрофірми Володимир Шульга та члени його управлінської команди такі наївні люди, що в умовах світової фінансово-економічної кризи наважилися на будівництво сучасного доїльно-молочного комплексу, який коштує нечуваних грошей?

— Чому ми з останніх сил тримаємося за тваринництво, мабуть, і пояснювати не треба, — розводить руками Володимир Миколайович. — Ця галузь — немов останній рубіж, за який ще тримається село. Ви ж подивіться, що робиться навкруги! Села вимирають. Причин на те багато, однак, якщо дивитися в корінь явища, то до повного занепаду призвело знищення тваринництва. Господарства, котрі заради виживання працюють лише в рослинництві, приречені. Пройде ще років з десять — і тут не залишиться жодної живої душі. Молодь із таких сіл виїжджає, бо хлопці роботу ще матимуть, а де працювати їхнім майбутнім дружинам? Та й у нас є проблеми з добором кадрів, бо селянська робота молодим не цікава. Коли я поїхав агітувати випускників курсів механізаторів іти до нас на роботу, то вони на мене так подивилися, немов я з Марса прилетів.

Задум збудувати сучасний тваринницький комплекс у засновників та керівників агрофірми виник не сьогодні й навіть не вчора. Адже й дітям зрозуміло, що в ХХІ столітті доїти корову у відро можна хіба що в особистому селянському господарстві. А тут і заготівельники, що називається, взяли за горло, запровадивши європейські стандарти якості молока. Тож, порахувавши всі «за» і «проти», вирішили ризикнути, тим більше, що завдяки успішній роботі в рослинництві мали в резерві до 7 мільйонів гривень. Вибір спинили на німецькому технологічному обладнанні, а партнером обрали ТОВ «Вестфалія Сьордж Україна». Але, як показав перебіг подальших подій, час для старту вибрали невдало, бо весна 2007 року свідчила, що рік буде важкий, посушливий. І все ж бажання гідно підготуватися до вступу України у Світову організацію торгівлі виявилося сильнішим від поганих передчуттів, а довести управлінське рішення до логічного завершення вдалося завдяки волі керівників і наполегливості трудового колективу. Півтора року на об’єкті і вдень, і вночі кипіла робота, він став ударною будовою не лише для працівників пологівського «Агробуду» та чернігівського «Райбуду», але й для самих смирновців, бо благоустрій території — справа їхніх рук. Цьому ентузіазму немало дивувався генеральний директор німецько-української компанії Хольгер Брюкнер, зізнавшись, що вперше за всю його роботу партнери не лише вкладаються в обумовлені строки, але й кваплять самих німців змонтувати та налагодити обладнання. І вони встигли, завівши корів у нові корпуси і запустивши доїльно-молочний комплекс ще до настання холодів наприкінці жовтня. Тому на врочистостях з нагоди введення в дію стратегічного для агрофірми об’єкта німецька сторона проекту не шкодувала компліментів.

Вистояти! Але якою ціною?

Філософи стверджують, що в одну річку двічі не ввійдеш, і це так. Але щось подібне в історії села — і за напругою трагізму, і за величчю духу, і за збігом несприятливих обставин — уже було. У жовтні 1941 року жителі тодішньої Попівки стали свідками героїчного подвигу бійців і командирів 18-ї армії, котрі вступили в нерівний бій з танковою армадою фельдмаршала Клейста. По суті їм і оборонятися було нічим, бо в когось із тиловиків здали нерви, і вони підірвали склади боєприпасів та пального перед самісіньким приходом відступаючих частин на нові позиції... У тому бою загинув майже увесь штаб армії й по-солдатськи, з гвинтівкою в руках, поліг командарм, генерал-лейтенант Андрій Смирнов, відмовившись вилетіти в тил на присланому по нього літаку. Вражені небаченою мужністю та патріотизмом німці поховали його з найвищими військовими почестями.

Тепер могила командарма і гранітний пам’ятник Андрію Смирнову розміщені у центрі неподалік від офісу агрофірми. І, хоча в наш час не прийнято говорити високі слова про патріотизм та героїзм, сама назва села зобов’язує не забувати про це. Тому смирновці, як можуть, тримаються за свій останній рубіж. Але, як і восени 1941-го, на них суне лавина, відступити перед якою не дозволяє честь, а здолати її немає сил.

Ситуація — гіршої не буває. Початкова вартість цієї програми складала 8,5 мільйона гривень, а обійшлася колективу в 13,3 мільйона у зв’язку з безперервним дорожчанням будівельних матеріалів та обладнання. Але ж якби це були єдині втрати! Тільки за останній рік ціни на всі без винятку матеріально-технічні ресурси зросли в півтора — два рази. Зате закупівельні ціни на рослинницьку продукцію зменшилися вдвічі — втричі, а на м’ясо та молоко — на 20 відсотків. І, зібравши 18,7 тисячі тонн зерна та 3,6 тисячі тонн соняшнику та продавши за безцінок майже все збіжжя, лише в рослинництві агрофірма недоодержала більше 6 мільйонів гривень очікуваного прибутку. Цих грошей вистачило б, щоб розрахуватися з постачальниками, підрядними організаціями та банками навіть за такої дорожнечі. Але ж біда сама не ходить — ще й діточок водить! Бо є ще обов’язкові платежі в бюджет і державні страхові фонди, виплата зарплати і розрахунки з власниками земельних та майнових паїв, поточні витрати на забезпечення життєдіяльності сільгосппідприємства, а над усім цим висить дамоклів меч галопуючої інфляції. Адже кредит на обладнання тваринницького комплексу і техніку брали в євро та американських доларах, а який із того вийшов зашморг, не варто й розповідати.

— Нам почали нараховувати штрафні санкції та перераховувати суми боргів за новими курсами іноземних валют, — підбиває невеселий підсумок дворічних зусиль колективу Володимир Шульга. — І це при тому, що «Райффайзен Банк Аваль» достроково закрив дві кредитні лінії, недодавши 700 тисяч гривень за старим курсом. Не дочекалися ми й допомоги від обласної ради, яка в березні затвердила програму розвитку галузі молочного скотарства в сільськогосподарських підприємствах і мала компенсувати 20 відсотків вартості придбаного доїльного обладнання та обладнання для приготування і роздачі кормів. Кажуть, у бюджеті на це не вистачило коштів... Щоправда, недавно в нас побував голова обласної державної адміністрації Олександр Старух і пообіцяв підтримати. Але час працює проти колективу. І якщо держава не допоможе, ми змушені будемо відправити племінну худобу на м’ясокомбінат, перетворивши тваринницький комплекс на грандіозний пам’ятник сподіванням на щасливе майбутнє українського села.

На знімку: директор агрофірми «40 років Жовтня» Володимир Шульга.

Фото автора.